замугиче, бува, яку пісню, з-за стіни обов’язково озветься Зіна: «…та й біла гриво-о-го-нька…», присоромлюючи Павла своїм слухом і голосом – сопрано в неї чи що там, Павло не розбирається.
Зі слухом у Пашка тугувато. Ще до армії вони зі Скориком наввипередки переймали гітарну грамоту від Васі-музиканта з першого під’їзду. Примостившись десь на сходах чи під батареєю, заучували акорди та вчились брати «баре» – аж пучки пухли. «Чувакі, всьо, я барал! Лабаєм под качум!» – казав Вася, так говорили його лабухи з танців в ДК металургів і, недбало затягуючись цигаркою, підпускав довгі пальці аж під брови. Тепер Павлові якось не до гітар. Хіба Валєха Дерев’янко під випадок може щось збацать, як недавно, коли зустрів його з Беном, і вони, Валєха й Бен, за гаражами біля базарчика влаштували нічний концерт, під цвіркунів і при зеленому місяці.
Гітара, на якій Павло так і не навчився грати хоч щось до ладу, припадає пилом на шафі. Іноді з п’ятого поверху до Павла на третій долинають звуки «фоно» – то Скорик двома пальцями тренькає під настрій простенький пасаж, завчений ним ще при Васі. Кожного разу все рідше, бо одружився і живе десь на Красній. Вася теж переїхав.
Ага…
– А у раввіна била дочка Єнта…
А офентиш лєжит посланіє в конверте…
А в том посланії всєго четирє слова:
Прощай, уєхала! Гражданка Іванова…
Блатна мелодія шкварчить знизу, з-за дверей Братка: «одєсіти», так узагальнено зве цю музику дядя Льоня. Він сам як одесит – тонкий метелик жиганських вусиків, засмагла лисина – «я із Адєси, здрасьтє! па-ра-ру тачтач». Коли Братко поспішає на роботу, може видатись, що в ливарному цеху заводу «Іскра» на нього жде не роба з товстої повсті, а солом’яне канотьє і брюки в тоненьку смужку. Найвеселіша людина в під’їзді – дядя Льоня.
До останнього часу поспішав на «Іскру» й Павло, шостий рік уже. П’ять років за забором, вважає він – цілком достатньо, щоб з’їхати з глузду. Життя давно пора змінювати, але як? Хтозна. З іншого кутка району, від «п’яного», або, як ще кажуть, «кривого» дому, квапиться на завод і Єгор. Єгор – це не ім’я, звуть Єгора Олегом, а прізвище Єгоров, звідки й невигадлива кличка. На заводі вони й познайомились. Є ще один Єгоров, Жога, батуринський приятель, його дім на Зеленому Яру, під парканом автобази, а город спускається в балку, до ботанічного саду. Пашок з Єгором їздили недавно до Жоги.
«Дохлий», – насмішкувато називає Єгора Малий, його сусід по Вагонці, і дає стусани під єгорівські ребра. Єгор справді худорлявий, майже як підліток. Зате в нього є почуття гумору, і Єгор, не в приклад тому ж Малому, любить читати книжки. Слабаком чи боягузом його теж не назвеш. Як би то вчора не Єгор торохнув Кугута пляшкою. Він іноді навіть Павла дивує. Як тоді, коли біля «Горизонту» влучив з розвороту ліктем в голову Супиному приятелеві, Павлові навіть добавляти не довелось – ліг той тип під воротами «Гарика», наче завжди там лежав. «Горизонт», «Гарик» по-народному
