єднає з Єгором. Останнім часом, правда, і мрії Павла подразнюють, він розуміє, що все це від невизначеності в житті. Підзатяглось щось мрійництво.
Десь на плацу чи на двоярусній койці по відбою післяармійське життя уявлялось йому зовсім по-іншому, мрії злипалися в одну розпливчасту сонячну пляму, але ось уже шостий рік він тут, в батькíвській квартирі, другий під’їзд, третій поверх – живе і живе, і чогось сонячного в тому не багато. Власне, не живе, а ночує під одним дахом з батьками. Буває, що не ночує. На тому тижні, наприклад, не ночував – ходив до однієї дівчини на Димитрівський, вискочив по-домашньому, а довелося від неї і на роботу йти, прямо в капцях.
Пашок прийшов з армії весною, Єгор теж, тільки на рік пізніше. Час, проведений серед казахстанського степу, характеризується ним коротко: «Жопа!»
«Аллахума анта раббі, ля ілляха ілля анта… – нема Бога, крім Аллаха. – Бісмі лляхі…» – відтворює Єгор армійського кухаря, чеченця Хасана. Так сказав Єгор і при Джабраїлі, що невідь-звідки з’явився недавно на районі. Джабраїл посміхався білозубо й цокав язиком. Він вмовляє їх допомогти украсти маленького сина у колишньої дружини, що живе десь за 54-м гастрономом. Обіцяє добре заплатити і навіть підігнати якусь зброю, «лимонки», чи що, котрі дісталися йому з Карабаху. Пашок обіцяв подумати. «Пусть іщут нєгра помоложе», як гласить мікрорайонський афоризм, знайшов кіднеперів. От випили вони тоді з Джабраїлом пристойно, пляшки дві. І ще вип’ють, коли зустрінуться.
Подій у Пашковому житті начебто багато, але на його життєвий статус вони якось і не впливають. Що не роби, куди не йди, а все рівно вранці вирушати до прохідної заводу «Іскра», де в будівельному цеху дзижчать електропилки, врізаючись в дерево, і з гучномовця кричить диспетчер Сєргованцев.
Свої армійські штани і ботинки Пашкові вже важко й пізнати, так забейкались вони з часом фарбами. Та і як не забейкаться – числиться Пашок маляром, а працює їхня цехова бригада художників-оформлювачів по всьому заводу і за заводом. «Художники», правда, це голосно сказано. Чого вартий, наприклад, дядь Валік Карпов. «Хє-хє, – підбадьорював сам себе Карпуха, малюючи першотравневого голуба на прохідну. – Урррюпінскій!» Як не бадьорився, крила в голуба вийшли асиметричні, довелось таки Ігореві-бригадиру перемальовувати карпівську квацянину.
Штани від парадки Пашок відніс на роботу, а картуз і кітель з блискавками військ зв’язку на петлицях просотуються духом нафталіну в шифоньєрі, над пляшками зі спиртом, в котрому плаває зрадницький білий осад.
– Як тобі не стидно? – говорить мати. – Це ж я собі з заводу принесла на розтирку – коліно ж он як розпухає, а ти?
Пашку стидно. Але змінити вже нічого не може. З пляшок, виявлених в шифоньєрі, за пронафталіненими одежами і в непрацюючій пральній машині «Riga-8», він кілька разів відливав для жажденних приятелів. З Єгором брав, і з Ваньою Кузьою, і з Козаком. І з Супою. Від долитої води з’явився осад, мутне шмаття плаває в пляшках, беззвучно волаючи про підлог.
«З
