пара бетонованих лунок біліє з трави, нагадуючи про передовиків. Ні, в житті вони, звісно, єсть, куди їм діться, але в житті вони не такі, як на стенді. Пашок якось бачив на запоріжсталівській базі відпочинку одного знаменитого сталевара, про нього навіть вірші писали місцеві поети. Звичайний мужик, з коротко вистриженою потилицею і якорями на руках. Перегаром трохи пахло.
Мати, в принципі, теж передовик. У неї й медаль якась відповідна єсть, лежить у синій коробочці в шафі, між батькових книжок. Грамоту ще якусь давали. Років з двадцять тому рідна «Запоріжсталь» ощасливила матір ордером на їхню нинішню квартиру. «Мати у вас – металург, – напівжартома, але з гордістю каже мати. – І ордер – на мене, а не на вас, тунєядців». Це правда. Ще раніше вони жили в комуналці на Чарівному селищі, що надалеко звідси, і Павло пам’ятає, як за хімчисткою «Кристал» і жовтим бараком 3-го училища асфальтова дорога ставала ґрунтовою, а далі взагалі зникала між посадок та пустирів, де тепер і стоїть мікрорайон.
За домом, під меморіальною таблицею, що полискує на вранішнім сонці, прикрашена вже прив’ялими бузком і тюльпанами – видно, дата якась була, – зараз стоїть Павло, роздумуючи, куди піти. Втім, що там роздумувать – в гриль, однозначно. Гриль – звичайнісінька пивнуха-забігайлівка, або ще «склянка», як ніхто тут не каже, і «стєкляшка», як кажуть усі. Разом з тим, це епіцентр життя другого Шевченківського мікрорайону, точніше – специфічної частини його підданих. І це якраз і добре, що специфічної, інші Пашка давно вже мало цікавлять, з вечірньої школи починаючи. Гриля – наголос на другому складі, не обминути Пашкові ніяк. Якщо дивитися непризвичаєним оком або, наприклад, з вікна поїзда, що стукотить за посадкою, мікрорайон, мабуть, виглядає понурою дірою. Якщо ж притертися й пообвикнути та знати правильні місця, такі, як гриль, жити можна й тут. Живе ж Пашок. І люди живуть.
Іти ось тільки одному не хочеться, а Козаків балкон, видний Пашку від «торця», зачинений наглухо – не досвистишся.
4
Трудовий фронт, про який згадував Гусак, для Пашка почався рано. Він працює з шістнадцяти років, але всі свої місця роботи сприймає як тимчасові. Коли він іде на завод, завжди думає: «Невже це на все життя?!» З багатьма речами Пашок звикся, тільки не з тоскністю прохідних.
Хоча і з прохідними можна давати якусь раду. Сергій Шмигельський, з естетбюро, через кальку скопіював відбиток печатки з «увольнітєльної» і, зволожуючи малюнок проспиртованою ваткою, сам шльопає «чекухи» на чистих бланках. Пашок за такими папірцями може вийти і повернутися з двома пляшками за поясом, а то ще й в рукаві пронести, коли осінь чи зима надворі. В гастрономі «у Каті» його знають всі «гружчики», він заходить через службовий вхід і бере скільки треба. Мізинець ось тільки Пашок там вибив, зачепив об металеві ящики в бійці, і палець і дотепер кривий.
Не працювати зовсім – нецікаво. Що толку самотою сидіти цілими днями на агітмайданчику, як Маріман чи Толя Убийвовк, і ждати, в кого стрельнути руб чи хто пригостить
