намагаючись втямити – про що це батько?
Навіть зеленоярівський Мішка Канакі був таким, як усі, це він тепер, бородатий і кучерявий, з’являється зрідка в «Біді» і обнімається з Пиріжком – «ми з тобою одної крові, ми еліни». Точніше, обнімався, поки Пиріжка не посадили.
Тепер Пашкові аж соромно за свої більш-менш зразкові часи. Єдине – шкода теплих стосунків з батьками. Тоді він не лежав на дивані горілиць, як тепер, коли полається з ними, бездумно уставившись в стелю, злий і знічений водночас. «Господи, скільки ж це триватиме? – бува, думає він тепер похмуро. – І головне – куди звідси звалювать?» Про те, що з дому треба йти, в Пашка немає жодних сумнівів, давно було треба. Після двадцяти років батьків треба любити на відстані.
Павло навіть трохи заздрить сестрі, яка кочує вже який рік по середніх азіях, по гарнізонах Туркестанського округу, де служить її капітан-чоловік. Зрідка вона присилає речі з воєнторгівського магазину, останній раз це був махровий імпортний халат, як з каталогу «Отто», Пашок уподобав такий, побачивши на комусь з Вагонки, і тепер, влазячи ранками в теплу махровість, згадує своїх військових, безмежно далеких родичів, і Туркестан, ще дальніший.
«Склоняв «Запорожсталь» к сожитєльству», – згадує Пашок Гусаків вислів і посміхається йдучи, – це ж треба так сказати! Точно що сміяться хохотом. Треба не забути з Єгором поділитись. Вони це постійно роблять, Павло з Єгором – сміються. З усього. Єгор смішно ворушить бровами, зображуючи Василя Карповича, старого Дробота, який розмовляє з обколотим Вадіком, старшим сином. «Вадік, ти хочеш в технікумі учиться?» Єгорівські брови сходяться до перенісся. «Агнєшно, пепа», – Вадік-Єгор почухує п’ятірнею обличчя. Потім бере уявну трубку телефону і добродушно приплямкує, вже знов як старий Дробот: «Сергій Семенович? Є просьба. Ага… Харашо… А якого діаметру труба? Лади…» Єгор-Василь Карпович кладе трубку і знову ворушить бровами: «Вадік, підеш в елєктротєхнічєський…» – «Асіпа, пепа, – мямлить Єгор і підкочує очі під лоба. – Асіпа». В Єгора явний акторський талант.
Весело й цікаво з Єгором можна говорити й про щось серйозніше. Про війну в Карабаху, наприклад, про генерала Лєбєдя, що, виставивши щелепу, рикав недавно по телевізору, смішний, чи про Солженіцина з яким-небудь Варламом Шаламовим – єгорівські батьки передплачують журнали «Новий мір», «Знамя» і «Юность», довільний джентльменський набір радянської «прогресивної інтелігенції», там часто друкуються твори з «шухляд», про табори і сталінські репресії – Пашка це цікавить, Єгора теж. У нього навіть дід, колишній партпрацівник, був репресований як «ворог народу»: «Увєзлі Ґрі-і-і-шу-у, – Єгор дотепно копіює свою бабцю, змахуючи уявну сльозу і дрібно покивуючи головою, – навсєґда увєзлі-і-і».
– Грамотєї х-хуєви! – сичить на них Олег Дробот, Малий. – Куди там – Бєрія, Шмєрія… Нє, шоб думать, де взять. Он Шестопал у Вальки вже з утра брав…
Малий – типовий гопник, «любер», як називають
