зі сну, озивається знічев’я Карпов і додає в Нінину сторону вдоволений, – їх душить треба!
Ніна відплачує по-єзуїтськи витончено. Підгадавши момент, вона встає з-за столу, не озираючись на Карпова, повагом розправляє складки плаття і, переможно ляснувши резинкою трусів через сукню, сідає на місце. Вже в передбаннику Карпов плюється і скрегоче: «Провоцируєт, с-сука… Нні-нон!»
Все життя бути в гальваніці чи в малярці будівельного цеху, де начальником бровастий Василь Карпович, батько Малого і Хмиря, видається Пашкові катастрофою. Але й звик він тут, це теж правда. Не все понуро в заводі, буває й весело, і за цим Павло туди і ходив – не за 140 ж рублями.
«В кого я, до речі, брав вчора гроші в «Біді»? – згадує Пашок, ламана лінія дахів колишеться в такт його ході. – У Шестопала? Чи в Грині Одеси?» В принципі, в кого б не брав, можна не віддавати. З Шестиком вони друзі, тобто кєнти, а Одесу Пашок по знайомству влаштовував вантажником в гастроном на Гортопі, і не його вина, що Одеса протримався там аж півмісяця. Нічого, ще влаштується, у Одеси повно зв’язків і без Пашка. Він його навіть знайомив якось на Малому ринку з Яшою Пункіним, першим олімпійським чемпіоном з класичної боротьби. Яша, ще бадьорий дідок-єврей, випив з ними між порожніми базарними рундуками прямо з пляшки, чим дуже Пашкові сподобався.
«З грішми у мене немає нічого спільного», – так зазвичай Пашок визначає свій матеріальний стан, весела фраза, десь вичитана. Насправді веселого мало. Гроші потрібні. Може ж, таки неспроста Хом’як обережно перепитував у нього про спільну роботу на базарі? В хом’яківській лавці тоскно пахне просолідоленими автозапчастинами, але немає прохідної і вихід прямо в базар, це Павлу сподобалось. Він недавно заносив туди пару «куліс», ручки переключення швидкостей, мати Сергія Батурина просила передати. Батурин – теж однокласник, тільки по «вечірці», він сидить четвертий раз уже, і в Павла в серванті назбирався між книжками стос його листів і поштівок, списаних кучерявистим, схожим на давньоруську в’язь, почерком. «Чістава нєба, свєжева хлєба…» – Пашок іронічно посміхається, згадуючи останнє привітання з днем народження. Треба б зібратися та якось ще послати йому чаю та цигарок, Сергію. Пашок поважає Батурина.
Хом’яка він поважає теж. Від вічно заклопотаного Адриковського, здається, вусібіч прискає енергія, Пашок теж заряджається. Оптиміст Адриковський. Йде Хом’яку пруха, як кажуть в таких випадках. Мастьовий Хом’як. Йому мартени ні до чого. Перед базаром він часто їздив в Польщу – в нього там дядько живе, – завжди везе туди Хом’як гори всякого краму на продаж, аж їхній «Москвич» черпає днищем землю.
І до далекої Варшави,
З вогнями Києва в очах,
Поривно йдуть залізні лави,
Панам несуть червоний жах, —
згадуючи Хом’якові поїздки, Пашок згадує ці рядки, десь колись читані, і посміхається подумки. Треба зайти до Хомчика, переговорити. Вони приятелі з Хом’яком,
