названий Пашком «площею Сан-Бабіла», раз у раз оживлявся селюцького виду пенсіонерами, квапливими наркоманами й чинно походжаючими ромалами. «Буде чинність, як же, – думав Пашок. – До тисячі доларів, за підрахунками Єгора, проходить за добу через одну циганську «точку». Ось іде пузатий чорновусець, що випірнув з провулка, хльоскає гілочкою по штанах, сорочка навипуск, лакові туфлі, і це, можливо, Золотий, про котрого згадували Гордій з Єгором. А дві мотрони, ліниво здіймаючі посьолківські порохи подолами, не хто інші, як Роза й Узбечка, котрим Женя Островський умудрився здати навіть газову плитку, власноручно зняту й винесену з дому.
– Все, Пашок, погнали наші городських, – гордіївські залисини виникли із-за розпуклих абрикосових бруньок. – Кози в золоті, небо в алмазах.
Ситуація в циганському домі, виявляється, розігралася прямо в стилі Бужі, авторитета з Космосу, з котрим останнім часом мав спільні справи Гордій. Він і без того був «дєрзкім», якось сам розігнав чоловік десять, що прийшли з Толею Торбою на Вагонку на розборки, взяв ланцюга з гайкою на кінці й розігнав, а після тюрми й взагалі почав «підніматися», ввійшовши в коло Бужиних знайомців. А Бужа – це вже не іграшки. Єдина різниця, що у Бужі «волина» справжня, «беретта», а в Гордія – всього лишень запальничка в формі ТТ, хоч і майстерно зроблена. Цілком достатньо, щоб не платити за наркотики.
– А ху-хо не хо-хо? – презирливі «фікси» поблискували над роздвоєним гордіївським підборіддям. – Індєйці й так мені багато должні…
Через місяць, у травні, Пашок дивився на це підборіддя, восково-бліде, як і весь Гордій, обкладений квітами й білими оторочками. Розірвався стравохід у Гордія. Єгор забивав гвіздками труну, а Пашок скошував очі на густо натикані оградки й думав, що краще вже лежати в діда в селі на гробках – сільське кладовище привільне, в травах і сонці, воно Павлу нагадує пасіку. Баба Христя там лежить із рідні. На Капустянці, слава Богу, нема нікого.
Впритул до кладовища, названого за однойменною балкою, підступає запоріжсталівський водовідстійник з червоним від часток руди мулом, а за плесом сіріють заводські корпуси. Похмура тінь лежить на всій Капустянці, і Пашку, як завжди, хотілося звідти скоріше втекти.
Після гордіївської смерті навіть Єгорові батьки почали пильніше придивлятися до сина, чий триб життя, як раніше здавалося Пашкові, їх майже не обходив. «У нас мама і брат – в положиловці, а ми з папіком – отріцаловка», – казав Єгор сміючись. Батько у нього старший майстер на «Іскрі», а мати інженер, так що за мікрорайонськими табелями про ранги можуть вважатися інтелігенцією. Правда, цьому соціальному статусу дещо не відповідає буряковий колір фізії старого Єгорова та – іноді – вмащене в побілку плече піджака. Пашок випивав недавно з єгорівським «папіком» за виноградником під «п’яним домом». Випивав і переконував, що поняття не має, де Єгор пропадає цілими днями й звідки приходить без алкогольного віддиху, але з червоними скляними очима.
Обманював Пашок, звісно. Навіть він,
