мєня дома лєжит.
Гарний настрій був у всіх, не тільки в Карпова, що встиг поховати свої геніальні твори – не кожного ж дня приходять в майстерню люди з першого відділу.
– Треба буде – і дома подивимось, – суворо відрубав старший, схожий на кіношного слюсаря-путіловця, покликаного революцією на службу в губернський ЧК. Другий, молодший, порпався в Ігоревому столі. Робив він це мовчки, запустивши допитливу нижню губку за верхню.
З гебістами Павло справу мав вперше. З мусорами, з тими так, мав, хоч і зовсім нечасто. Пашок прекрасно пам’ятає, як тьмяно зблискував ствол незнайомцевого «макарова» в дворі навпроти Жовтневого райвідділу, а потім, коли вже перестали бити, сяяв носок міліцейського чобота біля його голови, ловлячи світло чи то ліхтаря, чи осіннього місяця. Зла на мусорів Павло не тримає – не попадайся, не будеш мати неприємності. Гебісти ж – зовсім інша річ. Таємнича і навіть зловісна, як випливало з давніх розмов батька, або з радіоголосів, що їх батько слухає вечорами. «Включив Галич якийсь електроприлад вдома, в Парижі, і його тут же чисто випадково й убило, – тремтів він губами. – А з нашими – так взагалі… Братам Гориням даже в лагері, кажуть, щось в їжу підмішують. Сволота…» Якщо ж вірити фільмам, то це мужні люди, шляхетні і небагатослівні.
– Так, а в связі з чим це визвано? – Ніна згорала від цікавості – Павло її ні про що не попереджував. Вона відчувала якийсь зв’язок між нежданим візитом і Павлом і раз у раз поколювала його злорадною голочкою швидких очей. Особісти промовчали і продовжували переглядати речі.
Один карячився над карпівськими завалами, а молодший нишпорив в столі Страдакайстера, раз у раз виглядаючи з-під столу – контролював.
– У нас ващє-то щас гласность, – ніби згадавши, ображено озвався з кутка Карпов. – Он і Токарєв співає: «Да штоб ти бил здоров, Міхал Сєргєіч Горбачов…»
– Так, ти поговорі там, поговорі, зєльонояровскій… Щас ми у тєбя в углу поглядім…
Знають навіть, що Карпуха з Зеленого, он як. Це ж їх – і того, «путіловця», і молодшого, лисуватого, мали на увазі дядьки, перемовляючись про «хлопців» в дідовій «великій» хаті, де висіли портрети родичів, і повітря видавалося синюватим. Їх мав на увазі батько, з року в рік озираючись навкруг і притуляючи багатозначно палець до рота – «не балтай». Ті, з «контори», невидимі, були присутні за стінами й стелями, куди показував батько, і за батьківським плечем були, теж незримі. Майже монстри. Потвори. В такі миті Павло зневажав батькову зацькованість, чорноту під очима і навіть вічно запущену під майку, вкляклу на хворій підшлунковій батькову руку – божевілля якесь.
Ці двоє, що відразу почали нишпорити по підрях, виглядали звичайнісінькими людьми. «Дєдушка» навіть видався Пашкові симпатичним. Але на душі було неспокійно.
– Так, це чий стіл? – молодший особіст перейшов до наступного столу.
– Мій, – відповів спокійно Павло, холодіючи й дерев’яніючи м’язами.
