момент, несучи писанину з дому на роботу – вдома в нього так і немає власного безпечного закутка, куди б не добрались сторонні очі. На аркушику – теж вірш. Єдиний, написаний по-українському. Він Пашку не подобається ще більше, ніж ті, псевдо-вуркаганські. Щось там про погану владу, Шевченко згадується і «старі іржаві пута, кайда…» – ні, ні, це як сон якийсь, – Павлу стало аж гаряче, – ох, до чого ж, блять, ніяково. Не страшно, а саме ніяково. Хоч і страшно теж – проблем потім може підвалити неміряно. Поц! Взять і самороздягнутися перед усією їхньою братією і Зіною Гнатівною на додачу. Тепер маєш.
Особіст, пошаривши в ніші столу, випростався вже із зошитом в руках. Павло загальмовано споглядав, відчуваючи лише, як гупає серце.
– Інтєрєсно… – відірвавшись від гортання сторінок, лисуватий пильно зиркнув на Пашка спідлоба. – Інтєрєсно…
Він знову уткнувся в читання, гортаючи сторінки, і раптом, закривши зошит, різко підступив до Пашка:
– А ти не наркоман часом?
«Це він, пес, мабуть, до згадки про мак дійшов», – майже байдуже подумав Павло. Ацетон, що ним в цеху розводять фарбу, він носив хлопцям за забор пару разів, це так, Жені Островському носив, ацетону в цеху хоч залийся, тільки сам Павло не колеться. Згадав у віршику щось там про мак – то й що? Знайшли наркомана. Там інше в зошиті є, інше…
– Ану покажи вєни! – вправним рухом особіст вже розстібав рукав Пашкового халата. Запала тиша, кругла, як сріблистий абажур карповської лампи. Всі очі вп’ялися в Пашка. Ніна, визираючи із-за плеча особіста, збуджено покусувала губи, покривлені зловтішною посмішкою.
Потім на стіл із зошита, знову взятого особістом, випав невеличкий, складений вчетверо аркуш…
8
Тиждень Пашок ходив до першого відділу. Через стіл, де завжди чомусь горіла лампа, він вдивлявся в Самсоненка – того, молодшого особіста, котрий виявився старшим за званням і вів «справу».
– Дєло очєнь сєрйозноє, – сказав Самсоненко на початку. – Оч-чєнь…
Він тримався суворо і багатозначно, але його зелені котячі очі мимоволі світилися неприхованою хлоп’ячою радістю. Удача привалила капітану Самсоненку – чи хто він там, – відчувалось. Не якісь рутинні вивози-виноси «за територію», а – «стіхі». По-лі-ти-ка.
Ніколи ще Павло так глупо не попадався. Він взагалі ніколи не попадався. Він не тато, щоб із селюцькою наївністю писати якісь листи-протести «проти русифікації» до обласного КДБ, а потім, вилетівши з посади старшого майстра в училищі, потім ще звідкись, гарячково позбавлятися від крамоли – Пашок дотепер пам’ятає вуглуваті мішки, повні старих книг з жовтими сторінками, що їх, на прохання вчергове наляканого батька, викидає дід Ісак в сміттєвозку на Чарівному посьолку, – і все життя труситися й оглядатись, і заявлять, напівзлякано-напівгордовито: «Мене тягали…» Це в них як пароль такий – «мене тягали», в тих поодиноких персонажів з Шевченками на лацканах, що, збурюючи
