відчуваючи, як із недавно заковтнутого металевого кім’яха по всьому тілу розпускається квітка тепла, і голову починає паморочить настрій всесилля.
Старіє Пітома, старіє. «Це була скала, – відрубав колись Саня Прошка з Красної. – А тепер від нього лишилась половина». І хоча по високо напнутих, як в оперного співака, пітоминських грудях можна вгадати колишню міць, ту, пощезлу половину, вже ніхто й ніщо йому не доточить.
Прошка – серйозний Пашків приятель. Може, найсерйозніший. Він, в принципі, батуринський товариш, але через Сергія знає його і Пашок, років п’ять уже, мабуть, і за цей час у них склалися непогані стосунки. Прохор, як і Пітома, дворазовий токмачанин, а взагалі сидів Прошка три рази, його потужна спина атлета синя від татуювань. Можна було б з’їздити до Сані на Красну, Пашок завжди не проти з ним перетнутись, але зараз він вже трохи напідпитку. Їхати до Прохора додому треба тверезим. І, бажано, з якимсь ділом. Прошка таки направду серйозний хлоп.
Пашку вже хороше. Гайвороння всіх непевностей пурхнуло кудись врізнобіч, лишився тільки приятельський, затоплений сонцем світ. Так би і йти по ньому, пританцьовуючи, в пошуках пригод і удач, що тремтять десь ніздрями в передчутті невідворотного спіткання, Пашок знає.
Жерстяний «грибок» над трубою ближнього погреба сяє під сонцем. За «тайгою» сновигають люди, незлі й зрозумілі. Жовтіє пузатим боком пивовозка під грилем – сьогоднішній завіз. І обов’язково – обов’язково мусить майнуть у дворі довгонога фігурка, яку Пашок визирає крізь гілля, в нього завжди при її з’яві перехоплює дихання. Стакан знов доходить до Павла. Бр-р, яке ж воно поганюче, офль-фль-льф… Сік з помідора капає в спориш. Але стає все млосніше, все краще… По-південному компактні хмарки висять собі над головою, пливучи потроху. Хмарки пливуть, вітер ворушить кронами теплих кипарисів і лаврів на золотавій кручі, над гарячими, черствими будиночками, що біліють на тлі густого моря, імлаво розчиненого в небі. З підніжок трамвая білозубо сміються підлітки-негри і б’ють по м’ячу на пустирі, а в щілинах між плит старого патіо зеленіє трава…
Де це? А хтозна. В повітрі. В точності саме такого, може, й нема, але щось подібне є, і ми знаєм про його існування, – думає розімлілий Пашок. – Про нас там не здогадуються, точно не здогадуються, звідки? – але й ми є. Ми теж з фавел. З мафіозних усяких Січілій. З димних окраїн, околиць із стінами в розводах плісняви і натягнутими через вулицю, від вікна до вікна, шворками з мокрим ганчір’ям. З бандиткуватих Баїй, з нижнього міста. Пошарпані «Капітани піску» лежать десь у Пашка вдома, і штамп районної бібліотеки імені Шевченка синіє на їхніх сторінках.
Хоч і невидиме, синіє десь море і солоно дихає безмежжям. Наколка в Бена на тім’ї – «Прівєт от парікмахєра!» – синіє теж.
10
За кордоном Павло не був. Точніше, був, але в Польщі – що то за закордон? У справжньому закордонному світі був Хом’як. Він ловив рибу в Атлантиці і навіть був в Буенос-Айресі, це хоч і не Бразилія,
