вертаючись нічними вулицями, піднявши коміри курток і «бурсацького» пальто. Біля комендатури вони пригостили морозивом солдатів-вартових, ще один ящик вручили стрічним тіткам на гортопівськім мосту, а останнім трофеєм поділилися з трамвайницею заблуклого в ночі трамвая, який вони зупинили, ставши на колію.
– Хуй нас хто піймає. А якщо піймають, багато не дадуть – ми малолітки, – Женічка в нічному парку біля ресторану «Росія» напучував по-отецьки, підводячи до серйознішого діла. – Плюс, в тюрмі тоже жить можна. Все там є – і дружба, й виручка. Ліш би ти пацаном був путьовим.
Зняти золоті прикраси, «рижуху» з опівнічної перехожої біля греблі Дніпрогесу малолітки не наважилися, але приїхали на вихідні в село Женіччиної бабці. Дніпро дихав в кінці городу і підмивав кручу. Дід і баба Пашка теж жили в дніпровському селі, вниз по ріці, й дід Михайло розповідав, що в кінці 20-х в село з Харкова, тодішньої столиці України, приїздили на відпочинок навіть Хвильовий і Остап Вишня. П’ять червоно-чорних смугастих томів Вишні стоять в книжковій шафі, а про забороненого Хвильового Пашок знає від батька. «Село – культурне, а люди – некультурні», – буцімто сказав Хвильовий, і дід через півсторіччя цитував його слова.
Був спекотний серпень. Малолітки випили, покупалися. Попльовуючи в туш для вій, Пашок виколов на пухлому Женіччиному передпліччі три неоковирні букви – ТУЗ, «тюрму», мовляв, «уже знаєм», – так чогось Островському заманулось. Потім вони випили ще. А ще пізніше трійця вийшла в по-баладному місячну ніч і пішла грабувати сільраду.
Світив місяць, згодом пустився дощ. Блискавка кілька разів дряпнула небо. «Підходяща погода», – подумалось Пашку. І екіпіровка підходяща. На озброєнні в городських гостей були дві туристичні сокирки і ніж. Що п’яні малолітки хотіли знайти в сільраді, – незрозуміло, але виглядало все це значно серйозніше, ніж з ятками. Сокиркою Пашок перерубав кабель сигналізації, а баграми з пожежного щита вони виламали подвійні двері в приміщення і до кількох кабінетів. Поперекидавши в сільраді все вверх дном і не знайшовши нічого цікавого, вони взялися за ще одні двері, металеві, через які до навісного замка йшла навскоси залізна скоба.
– Там каса їхня колхозанська, бля буду! – сичав Женя з темноти, а Васька й Павло підважували скобу все новими баграми. Скоба гнулася, скреготала, але, на щастя безтолкових бандитів, гнулися й багра. Діда-сторожа з колгоспного гаража, який, запідозривши неладне, окликнув їх здалеку, від візиту до сільради щось утримало – чи то грозова злива, з громом і блискавкою на півнеба, чи, може, звичайний інстинкт самозбереження, хто зна. В тому теж було щастя обох сторін.
П’яні і стомлені, – скоба так і не піддалась, вони повернулися в темну хату й поснули, аби на світанку бути благополучно пов’язаними дільничним і пильними колгоспниками, що вичислили сопляків по слідах на розкислій землі. Їх, похмільних, привезли в розкурочену сільраду рибколгоспу «Дніпро», а потім в кузові вантажівки
