лобі, сміючись: «Чому тут боліти? Кость!»
Ірка Чорна стверджує, що Пашок копіює своїх приятелів і знайомих, а сам насправді не такий. Чорт його знає. Може, Чорній і видніше. Як би там не було, а Пашку хочеться жити по-своєму, хоч подумки. По-своєму, правда, не дуже виходить. Особливо на роботі, де над тобою – всі, а ти – на самому споді, тож мусиш до скону точити гайку чи писати, білим по червоному, гасла, як він пише – до свят і посеред буднів, бо комусь з начальства так примандюрилось. Якась піраміда начальственна, справді. Директор заводу, начальник цеху, всі ці парторги-комсорги, навіть майстер Шмаков, що весь час смикає ліктями, наче хоче підтягнути штани. Навіть бригадир Іван Петрович, з яким вони частенько випивають – Петрович мужик непоганий, хоч і суворий з виду. З виду.
Петрович – член партії і, може, через це боїться начальства більше, ніж Пашок, котрий є його як би підлеглим. Коли Пашок написав стос оголошень про перший мітинг РУХу, їхній шеф Шашечкін, що нагодився під ту пору в майстерню, навіть виду не подав, тільки багатозначно поворушив нижньою губою, туди-назад, так він завжди робить у визначальних для його статусу ситуаціях. А Іван Петрович аж потемнів ликом.
Перед торішнім Першим травнем партійний Петрович теж темнів і покусував вуса, бо дзвонили із заводського парткому. Дзвонила заступниця парторга Голишова.
Білошкіра, моложава заступниця – жінка не тільки начальственна, але й цікава, і Пашок розуміє Юру Мутного, котрий колись бачив її в заводоуправлінні, ждучи Пашка. «Як там та мадам? – скрипить Юра дотепер. – Та-ака женщіна…»
Груди в Тетяни Валентинівни – так її звуть, – справді хвилюючі, і Павло завжди скошує очі, коли вона з’являється в цеху.
14
Пашок тепер дозволяє собі ще й єхидно осміхатися в бік Голишової – він пам’ятає їхню суперечку біля заводоуправління. І він її виграв. Хай Валентинівна озирнеться навкруги.
Тепер навіть оунівський прапор не є вже аж такою дивиною. У Капулівці їх було повно, в найнесподіваніших місцях. Гінкі, коротко стрижені хлопці-харків’яни йдуть, Пашку до сих пір це в очах – ідуть, біліють потилицями, а червоно-чорні бинди яскравіють прямо на рюкзаках, чи, як говорили самі хлопці, наплічниках. «Хагків – місто контрастів, – вдоволено й багатозначно відповів Сашко Черненко на здивований Пашків погляд. – Там не тільки євтушенок до Верховного Совєта обигають».
Отож-бо, Валентинівно.
Тепер аж смішно згадувать, як після дзвінка Голишової бігали вони з Петровичем до святково оформленої заводської вантажівки зафарбовувати блакитну смужку, що вступила в крамольну близькість із жовтизною плакатного колосся. Стегна Тетяни Валентинівни, затягнені в чорну шкіру плаща, грали масними бліками, Пашок ялозив щіткою під акомпанемент голишовського крику і, матюкаючись стиха, задивлявся на Танині округлості, щоб не думать про смужку – хай. Хоча, не втримавшись, якраз тоді посперечався-погиркався з розпашілою
