він цупко схопив і притягнув Пашка на себе.
– Ну шо, тобі сігарету?
Білоголовий, Пашок бачив пори на його вилиці, фіолетово-стальній у відблиску дальнього ліхтаря, був, здається, відмороженим на всю голову. Він підіймав лезо «викидухи» все вище.
– Ну так шо, хтось хотів закурить?
Становище було безвихідним. Ніщо не заважало цьому харцизу, якого Пашок все ніяк не міг розгледіть, легким порухом леза перерізати Павлові горло, він був володарем ситуації, що хоче, те й зробить, а Пашок може тільки підніматися навшпиньки, глупо звісивши руки й не вірячи, що це відбувається саме з ним.
З ним, а не із зеленоярівським малоліткою, котрого Пиріжок, зачепившись в «Біді» й догнавши в Пашковому дворі, порізав позаминулої осені – наче б не сильно, а далі зупинки не дійшов, там реанімація його й завантажила. З ним, а не зі Жмелем, котрого вдарив ножем похмурий Вітя з дев’ятиповерхівки, ще й прокрутив в рані для певності. Жміль, лежачи на лавці в дворі, затикав дірку майкою, поки «швидка» приїхала. Ледве встигли.
Пашок знав багато таких історій, і всі вони, злипшись в один кім’ях, миттєво прокрутилися в голові.
– Так хтось хотів закурить, я спрашую?
«Оце попадалово! – відчуваючи впритул чуже дихання і гостряк, гарячково думав Павло. – Оце…»
Різко мотнувши головою, він щосили шарпнувся назад. Тоненька футболка тріснула, і хоча харциз ще утримував в п’ятірні рвані бинди, між Павлом і ним утворився спасенний простір. Зверху вниз Пашок вдарив по руці нападника і, ще раз щосили шарпнувшись назад, футболка знов тріснула, – вирвався, обірваний і очманілий, визадковуючи, вивалюючись з ошкіреної ножем чорної пройми арки.
– А…а… е-шо з тобою? – здавлено пробелькотів хтось із хлопців, коли Павло вийшов на жовтий круг під ліхтар. Біле шмаття, що звисло з нього, як кожура з недочищеного банана, ледь ворухнулося.
Павло ще сам не прийшов до тями, відчуваючи лишень, як серце калатає на все тіло і підкочується під язик. На ходу, сковтуючи слину, Пашок описав пригоду в арці і вже за рогом, в безлюдному дворі, де біля сміттєвих баків шаруділи коти та відполіровані штахети ближньої лавочки сріблилися проти місяця, гарячково застугоніла йому у скронях думка – що робити? Розбити лавку на штахети? З виноградника понависмикувати арматури? Що? Колю Чик-Чирика ось недавно побили у них у дворі палками, руку зламали, а цей харциз чим кращий – проти лома нема прийома, хай він навіть і з ножем, цей козел.
Пашок щось гарячково планував і сам не вірив у здійснення планів. Ех, сюди б зараз Толю Кришталя, Козака з Махарою, на крайняк того ж Женю Островського – Пашок, уривисто дихаючи, крутив головою, не знаючи, що вдіяти.
Надто кроткі були з ним напарники, та й сам він, треба визнати, від твердого ікла «викидняка», а особливо – від ще твердішої зухвалості того типа, – і розгубився, і злякався.
І тут з-за рогу знову вийшов той, у тільняшці, тепер уже було добре видно, що то тільняшка. Він повільно підходив до них, тінь пливла
