й словом, пішли в бік Диспетчерської.
Тепер Батурин передав іншого ножа, – Пашок його зримо бачить, сьорбаючи пиво з півлітрової банки, він таки зупинився коло бочки – черги всього два чоловіка, а пиво свіже, різке, не те, що в Орєха. Ніж з секретом – кнопки немає, але лезо викидається автоматично, просто треба знати, куди тиснути. Лежить в серванті «приправа» – як подарунок. Пізно вже Пашку з ножами шляться – треба все вибирати вчасно. Тут, вважає він, далеко пішли б такі, як Женічка. Після третього строку, відбутого в Красноярському краї – «л’єсная камандіровка, ані там всє л’єсниє», з новою стриманістю, хоч і з колишнім м’яким «ель» пояснює Женя, – він посинів від еполетів і тигрів, а над лівою лопаткою павучком вп’явся виколотий приціл і напис півколом: «Нє промахнісь, чекіст!» Оскалений тигр означає, що його носій «озлобльон на савєцкую власть», Пашок знає, але який із Жені борець-антирадянщик? Та й блатна його кар’єра, схоже, не вдасться, бо промахнувся сам Женічка – присів в таборі на голку.
«Багато їх таких», – Пашок сьорбає пиво і вдивляється вздовж дороги – тепер йому треба не прогледіть Єгора, якщо той піде не повз пивну бочку, а через перехід. Багато їх таких було, один здібніший іншого, а де вони тепер, куди діваються? З року в рік з’являються на непевних блатних небосхилах і гаснуть, наче й не було ніколи. Артюх, Фантомас-Кувалда, Махара, Качан з Зеленого, Сиша, Свинарь димитрівський… Навіть Ларочкін, вишуканий, зухвалий Ларочкін, котрого в дев’ятнадцять років знало півміста, вся шевченківська юна шпана, а неформал-Шмигельський дотепер називає «молодьожним лідєром», і той здав. «Какой умєр? Конем на Токмачці, – повідав якось про нього Пашку Островський. – У п’ятій бригаді». «Кінь» – це щось типу «шниря», малошанована персона, подай-принеси.
Найсвіжіший крах – Супа. Ще недавно казав він Пашкові в чотирнадцятиповерхівці, де вони випивали, і Супа заставляв Толю Убийвовка стрибати з балкона, якісь гроші той йому заборгував, майже осудливо казав Супа, наче про якусь ваду: «Ти, Пашок, не зможеш чоловіка зарізать. По очах бачу». Тоді Пашок таки добряче злякався за Убийвовка. Місяць, як Супа вийшов в черговий раз з тюрми, і вже видно, що це не той Супа. Двох передніх зубів уже немає – Клим вибив. «Комісар! Сходи за бутилкою», – покрикує на нього Клим. «Комісар» – бо в Супи ще залишилась пристрасть до шкіряних піджаків, але від колишньої зухвалості залишилась тінь.
«Цікаво, а ти зміг би когось убити? – знов перескакує на свою персону Пашок. – Щоб хтось цикнув зубом під якоюсь смердючою пивною: «Там пацан – нє балуйся. Жалко, шо размєнялі», – і сам потім або сів, зарубавши по п’янці когось «за базар», або перекинувся від паленої «катанки» чи передозу?» Ні. Навіть думати про такі речі не хочеться. Але якщо б зайшлося про щось дуже серйозне, честь, наприклад, відстоювати в безвиході, в тюрмі, не дай Боже, чи ще десь, коли питання руба, або-або, – то хто його знає, як би тоді воно обернулось. «Хто зна», – думає Пашок.
Сам
