побачити. Плюс Пашок ніяк не може звикнуть до квилінь обібраних торгашів, йому ніяково, як було кілька днів тому, коли Шестопал і Сьозік забирали пляшку в одного хлопця з «Іскри», а він стояв поряд. У той же вечір, правда, Пашок з Беном побили двох фуцинів, але то вже поп’яні, і не на базарчику, а за гаражами, де разом пили.
Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах Пашок раптом відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном. «За роботу кночив участковий, – Пашок дивиться на Талчині вікна, він уже обігнув її довгу дев’ятиповерхівку і пригадує розповідь Шестопала. – «Чьо, мол, гуляєш? Мусор єсть мусор». Пашок щось підтакував, а чого підтакувать? Це ж фальш. Наче б він теж роками не працює чи не вилазе з тюрми, теж роками…
Відразу після армії Павла навіть запрошували на роботу в міліцію, приходила «повістка» з Чарівної. Батько, не зорієнтувавшись, почав виговорювати, аж губи йому сіріли:
– Догрався? Докрутився?! Ото все пісеньки твоїх отих хрипунів! Тепер визивають, – батько боязко косився на стос Павлових бобін, – антісовєтчину ще пришиють. Повикидай їх з балкона, а ні – давай я викину!
Блатні барди батька дратують. Він взагалі часто не сприймає того, що для більшості є звичним і взисканим. Іноді Пашка це роздратовує, іноді батькова осібність ним схвалюється. «Як він такий і получився?» – думає Пашок іноді. А получився ж… Пашок зримо уявляє картину, про яку розповідав колись сам батько – на причілку школи, пережидаючи дощ, стоїть стрижене хлоп’я, в якійсь драній «кохті», бабин Іван, як його дражнили по-«вуличному», «Їваня», – і читає випроханий у вчительки вірш на відривному календарному листкові, вітер завихрює фіолетову хмару, і тріпотить листок в Іванових пальцях… «Прочитав, – казав батько, – і ніби стіни струснулись». Пашку теж подобається той вірш, як іще багато чого, зокрема, й з пожовтілих книжечок зі знайомим чорнильним підписом на фронтисписі – «Оріхів-49» чи «Ходорів-51», але ж це лишень маленька частка того, що можна сприймати. Пашок якось умудряється поєднувати непоєднувані речі, і йому самому з того трохи непевно.
А цікаво, оговтується Пашок, в Італії чи Франції пишуть щось подібне – як на тому батьковому давньому листкові? «Любіть Францію?» Чи вони це вже давно проїхали? Любіть Польщу – це, мабуть, є. Принаймні щось подібне Пашок бачив у їхньому букварі, дядько Федір йому подарував колись, ще, мабуть, при мезозої. «Ідон сцєжкон дзєці, – пам’ятається Пашкові, – з левей строни овєс… – Так-так, – з левей строни овєс. З правей строни любін, жулти і пахнонци. А на лонци в далі – стадо бялих овєц, і хлопчик, і пєсек, стада пілнуйонци». Сьогоднішній Пашок іде стежкою, між вижухлої трави, до траси, обабіч якої зеленіє посадка, і розгортають сірі віяла вицвілі дев’ятиповерхівки, а ще далі, аж за невидимим звідси третім мікрорайоном, щось жовтіє, може, й «овєс», чорт його зна, хоча навряд, мабуть – пшениця, звідки тому вівсу взятися, точно – пшеницí,
