щоками й аж покивував, ніби страшну казку розказував проти ночі, – і той недовірливо посміхнувся. Коли Пашок з Єгором перепитали, яким таким «лучом лазаря» попалили китайські танки, добродушний Льоша замислився. «Е-е-е-еее, знаєм ми… – через якийсь час протягнув він з розумінням. – Яким-яким лучом – правільним! Лоботряси!»
Все було звично, як завжди. «А-а-а-а-а!» – котилося над проспектом, аж у вухах гуло, і хиталися оббризкані сонцем хмарки, прапори, транспаранти і пінопластові голуби з літачками – попереду вже починалися моторівські колони. Тільки портрети членів Політбюро цього року біля трибуни на площі вже не виставлялись. У цьому теж, на думку Пашка, програш Голишової і таких, як вона…
Після параду теж пили. Потім їхні шляхи з Єгором десь розійшлися.
15
«Це ж тоді мене і в контору забрали, здається», – пригадує Пашок, обминаючи глибочезну канаву і перестрибуючи через труби – з весни вони тут лежать.
«Точно, тоді, – збавляє кроку Пашок. Коло бочки з пивом знайомих начебто немає, але краще роздивитися зблизька. – На Кутузова».
Він десь бродив весь вечір, годі й згадати, а потім біля дому Ірки Чорної зустрів Васю Діброву. Коли вони, облазивши в пошуках спиртного весь посьолок Горького і Уральські казарми, у Васі там повно знайомих, вертались, стомлені і протверезілі, додому, їх і забрали мусора. Без всяких пояснень заштовхали в «бобік» і привезли під глухі оцинковані двері, вихоплювані з пітьми світлом косо закріпленої лампочки. «Морг, – здивовано пізнав Пашок. – Судмедекспертиза». Підлітками серед них було один час популярно їздити сюди, заглядати у вікна, за якими медики різали трупи. Пашок, правда, тільки раз їздив. Тоді на столі лежав якийсь дідок в майці, з прорваної шкарпетки стирчав жовтий палець. Слава Богу, нагнав їх лікар.
Про все це він згадував, дивлячись, як Васю мусора підвели до якогось хлопця, що невідь-звідки взявся під дверима. «Він?» – спитали мусора. Хлопець заперечливо мотнув головою. «Ану на цього глянь». Па шок, мружачись на лампочку, намагався роздивитися незнайомця, в якого волосся на лобі злиплось від засохлої крові. «Він», – стомлено кивнув хлопець і прикрив очі. Пашок навіть не встиг нічого заперечити. Ще півгодини тому вони бродили по Максима Горького, сиділи за опівнічними «козлятниками» у дворах, заходили в якісь хази, кухні якісь, жовті і каламутні від електричного світла, з липкими клейонками на столах і непевними рухами непевних людей, і – нічого. А тепер…
Оговтався він вже в райвідділі. Пашок сказав, що зроду не бачив того потерпілого, мусора, звісно, не вірили. Вася, що якось враз відсторонився від Пашка, ввічливо нагадував мусорам, що він, Вася, не при ділах, і що його треба б відпускати. За товариша він навіть не згадував. «Недаром на тебе, суку, Батурин злий, – подумав тоді Пашок. – Ну, нічого, колись же Сергій вийде». Вийде і з’явиться біля прохідної 402-го заводу, тихого й жовтого, де працює Вася. Втім, може, та жовтизна від забору Уральських казарм, військового містечка, розташованого
