передплатив. Ну і з’їздити на площу Октябрьську, в центр.
Віталік Комашко казав, що у п’ятницю буде на площі якийсь мітинг, чи що, згадує Пашок. Там часто якісь акції. А сьогодні що за день? Точно, п’ятниця. Можна було б і з’їздити, невпевнено думає Пашок, обводячи поглядом грильбарівські столики. Хто зна тільки, як день складеться?
9
– Тєпєрь нам ста-а-алі мали
Тваі патьо-о-о-ортиє джинси…
Бенівський хриплуватий голос і звуки гітари долинають з глибини розімлілої на сонці зелені, з «тайги».
– Гуд-бай, Амєріка, гуд…
Ла-ла ла-ла, ла-ла ла-ла…
Вазьмі банджо, сиграй мнє на пращаньє…
Павло вже навіть бачить Бенову виголену під бритву, аж білу, маківку («у мєня на жопє мєньше шрамов», – казав хтось) і ще голови, ще – Пітома, Шестопал… Єгор, вроді. Хоча ні, здалося здаля.
– Ого, тут у вас цілий сарафан, – каже Павло зраділо, протискуючись до гурту. – А я в Орєха виморожую.
– Та пішов він нахуй, той Орєх, – каже Малий, звично й без особливого зла. Братва шанує орєхівський центнер з чимось, сила є сила, але між собою оцінює Орєха критично. Дехто навіть закидає йому зв’язок з мусорами. – Йомкості ніколи не миє, коз-зел, – продовжує Малий. – І пиво вчорашнє…
– Да, не було завоза, – діловито погоджується Шестопал, тиснучи Павлові руку. – Привіт, Пашок! – Шестопалик спритно ріже помідор на газеті і хлюпає в стакан щось каламутно-біле. – На от, лучче хапони, бо за цими чайками нічо й не останеться.
Шестик, компактний, в спортивному костюмі, виглядає абсолютно тверезим, тільки очі полискують вологим зблиском. Крім нього й Бена, що стиха теребить струни, навколо імпровізованого стола-газети розташувались колом Дробот-Малий, Бацик і Пітома. Малий, сміючись, розповідає якусь історію. Шестиківська Віта, зрозуміло, теж тут, хоч краще б її не було. Вилицювата, нечупарна Віта викликає в Пашка затаєну відразу й відчуття присутності при чомусь непристойному. Як і її квартира, де, кинувши дружину, живе нині Шестопал і де на проваленому дивані і засмальцьованих матрацах по кутках товчуться всілякі типажі. «Хілтон», – так називає ту шуршу Бен, – «Хілтон» п’ятизірковий…»
– Канєшно, чайки. А єслі оно хуєвастєнько… – каже Віта, мрійливо ошкіряючись. Пашка пересмикує від того «…астєнько», наче б Віта кинула йому в гранчак якогось пуголовка. «Астєнько», мать твою…» Пашок стискає стакан.
Від привселюдної бенівської гітари Пашку, правда, теж незатишно – навіщо приваблювати зайву увагу? І чим? Гітарою – ще сорочку зав’язати вузлом на пупі і гребінець в задню кишеню штанів, щоб пластмасова ручка тирчала й полискувала.
– …Корочє, довго він так валявся. Приїхали мусора, глянули – труп. Куди його у витрик? – продовжує Малий перервану історію. – Документів, ясний хуй, немає, шоб же ж додому сообщіть…
– Так, а жена?
– А
