навіть фотокартка циганкуватого патлатого персонажа, доармійського Пашка, напіввідклеїлась. А недавно Павло з комсомолу взагалі вийшов. І Сашко Цегельник, столяр, вийшов. Навіть електрик Вова Фаза, слаборозвинутий хлоп з приміської Матвіївки, й той вийшов. Часи не ті, ось в чому справа, а не в благодійності вашій. Шмигельський навіть ширку варить на роботі, в дальньому закутку, і ходить на роботу зі значком-тризубом на светрі, їх Пашок зі Львова привіз цілу пригорщу. Муляр Ковбаса повісив на дверях «битовки» плакат, з якого невеселий Шевченко тицяє пальцем – «Чи твої діти розмовляють моєю мовою?» Раніше це б не схвалили. Та і в «Каруселі», куди Шмигельський долучив і Пашка, мабуть, не всі б люди сподобались Самсону. «Неформали», – якось пояснив їх Шмигельський і притупнув імпортними оранжевими кедами. «Ето протєст!» – різко підстрибнув він, маючи на увазі чи то незвичний колір кедів, чи власну неформальність. Накурившись або вмазавшись на роботі, Шмигельський сідає за мольберт і вихлюпує свої марення. «Самотність» – назвав Шмигло останнє нарковидиво. Мазанина, але цікава, з карповською не зрівняти.
– А стіхі у тєбя інтєрєсниє, – сказав вкрадливий Самсоненко наостанок. – Спєцифічєскіє, но інтєрєсниє. Піши, развівайса.
«Міняються, міняються часи, – думав Пашок, дивлячись на Самсона. – І те, що ти, нишпорка, мене не зайняв, краще тому підтвердження. А з віршами ми якось і без тебе розберемось».
Незмінною лишається хіба хатня обстановка. Гравюра, яку Пашку розхотілося вішать, валяється на подарованім Солодськими, батьківськими приятелями, пеналі в облущеній білій фарбі. «Саратов» теж на місці.
«Шо ти понімаєш, він ні разу не зламався! – сказав батько на останню Павлову пропозицію про новий холодильник. – Це воєнний завод, по авіаційній технології роблено». Самотнє громаддя серванта, більш-менш пристойної речі у хаті, ще більше підкреслює убогість тутешнього інтер’єру. Тоска.
Павло не дуже любить згадувати своє отроцтво, була і в ньому якась тиха нудьга, але стосунки з батьками були іншими. Тепер Павлу з батьками складно. В нього все нутро завмирає, аж вени, здається, кам’яніють на шиї, коли батько, ставши в дверях Павлової кімнати, починає кричати, аж тіпається. Єдине, чого Павло тоді хоче, це щоб батько скоріше вмовк, але він кричить довго й надривно. Мати іноді теж долучається, зло проговорюючи свій монолог. Потім вже з батьківської кімнати долинають обурені вигуки, а Пашок лежить на дивані, уставившись в стелю. Він, звісно, винуватий.
Він завжди лежить довго. Думки обсновують його, одна безпросвітніша іншої, і тоді йому здається, що час начеб зупиняється, а повітря довкола теж загусає, в’язне настільки, що його можна різати ножем, як масло. Те в’язке довкілля тримає Пашка і не дає нікуди вирватися. Так йому здається. «Хто там трусе? Хто там трусе?! – долинає з балкона Зінин голос, що якраз сама ж витрушує якусь лаху. – Трусе воно там!» – і Пашку навіть нíколиться посміхнутися. А ще буває відчуття, що від повсякчасних скнінь нутрощі пересихають і затягуються сухою кіркою.
