своїх нахабних думок. Але, окрім цього, він також звернув увагу (і, варто зазначити, не менше попереднього засоромився) на дивовижно короткі ноги і незрівнянно довгі руки Рити Львівни. І хоч вона була вдягнута у гаптовану білими трояндами коричневу спідницю, що сягала щиколоток, довжина ніг все-таки себе видавала: то була маленька довжина. І руки – які ж руки, немов жердини чи граблі. Не руки, а лапи. Взагалі, подумав наш головний герой, уся вона якась недоладна, незграбна, безфігурна, якщо можна так сказати.
– Ну, годі тут у реверансах витанцьовувати, час і до діла. Отже, шановний, ти є тим самим племінником?
Племінником наш головний герой був, але чи тим самим – з упевненістю відповісти він не міг.
– Не відповім напевне, – зашарівся наш головний герой, – так, справді, я племінник, дядечка мого звати Іваном, але яке це має значення?
– Іваном, кажеш? – замислилася Рита Львівна.
– Іваном Опанасовичем…
– По батькові мене не цікавить. А що цікавить тебе?
– Мене?
– Так, що тебе цікавить?
– М-м-м… я навіть не знаю, що вам відповісти.
– А ти не відповідай. Хочеш сісти?
– Було б непогано. Я, власне, стомився трохи.
– І я б сіла, проте нема куди, – Рита Львівна окреслила однією (але точно не лівою) рукою простір, вказуючи на те, що в кімнаті відсутні не тільки крісла, а й хоч якийсь найполаманіший табурет.
Наш головний герой розгублено посміхнувся.
– Ну, нічого, ми постоїмо, правда ж?
– Можна.
– От і чудово. Значить, ближче до справ. Чим зобов'язана? – досить обережно поцікавилась Рита Львівна в нашого головного героя.
– Я думав, що брат мій, двоюрідний, з вами про все домовився, і от я прийшов у призначений час…
– А як брата звати? – перебила його Рита Львівна.
– Петро Іванович…
– Одразу не міг сказати, що ти брат Петра? А я вже думала, що цьому конюху від мене потрібно? А ти, значить, той самий племінник, вибач, кузен, і, як я розумію, тобі потрібна квартира. Не перебивай! Знаю, ти голий-босий і плануєш оселитися у столиці, хай їй пусто буде. Все вірно?
– Вірно, але…
– Але, але, – перекривила нашого головного героя очевидно неприємна Рита Львівна. – Значить, так, ціну ти знаєш.
– Знаю.
– Артур!!! – різко закричала Рита Львівна кудись у стелю. З-за ширми, що стояла посеред кімнатки, вискочив високий і, на перший погляд, статний чоловік з великим запаленим носом. З-під конторських нарукавників стирчали брудні, колись білі манжети. Голову Артура вкривав блайзер у сіточку, великий палець лівої руки був синім.
– Молотком, – басом виправдався Артур, оголюючи великі жовті зуби.
– Мабуть, боляче? – ввічливо поцікавився наш головний герой.
– Пусте.
Різким поглядом Рита
