образу, наш головний герой важко видихнув зовсім не мужнє, а, скорші, гнилувате, немов над вигрібною ямою, міазматичне повітря й у пошуку порятунку подивився на Артура. Той лише знизав плечима, мовляв, у мене доля не ліпша.
Артур
Доля Артура дійсно була не ліпшою. В дитинстві його били. Переважно вдома і переважно свої. Своїми Артур називав тата і бабусю, які його ростили, плекали і… били.
– Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? – запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.
– Ні, не знав. А це правда?
– Правда, – трагічно відповів Артур і повернув ключа.
– Мені дуже шкода…
– Пусте.
Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.
– Це хвойний освіжувач? – поцікавився він.
– Хвойний.
– Приємний запах.
– Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.
– Хвойний? Хвойний запах?
– Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.
– Хто помер?
– Матінка.
– Вибачте, я не знав…
– Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.
Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.
– Це – ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це – піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє – усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.
– У мене немає револьвера.
– Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?
– Не зрозумів, – злякався наш головний герой.
– До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.
– Ну, туалетна вода є, а все інше – зайве.
– Да? – чомусь перепитав Артур. – А я тебе прийняв за цих.
– За яких ще цих?
– Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов – ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, – боляче не буває.
– Мав би, але не розумію.
– Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, – раптово протягнув Артур, – ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? – інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.
– Рукавички у мене є. Арсен…
– Артур.
– Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба.
