стримано прокоментував наш головний герой, дістаючи дешевий гаманець із шкірозамінника з гравіюванням «DG».
– То шо давать? – знову запитала продавщиця, широко посміхаючись. – Батон нарізаний?
– Так, але в ідеалі…
– Вуді Аллен! – не меш за попередній раз зраділа продавщиця.
– Це вже не смішно, вибачте, – сказав наш головний герой, підраховуючи гроші у гаманці.
– Кому як, солодкий, кому як, – і вона щиро підморгнула. – Твій батон, твій хліб.
– Дякую, – подякував наш головний герой, розрахувався і поспіхом подався до виходу.
У гастрономі він упорався набагато швидше. Над містом кружляв дух обідньої перерви, а тому кулінарія, молочний та бакалійний відділи були насичені громадськістю, що поспішала справити свої гастрономічні інстинкти до чотирнадцяти нуль-нуль. Продавщиці не встигали обслуговувати, помітно нервували касири, цвірінькав дріб'язок, що падав на кахельну підлогу, біля гральних автоматів стояли черги, тому ніхто не відволікав нашого головного героя порожніми балачками.
На вулиці вівсяними пластівцями падав рідкий сніг, суцільний свинцевий накип у вигляді хмар укривав місто та його околиці, ожеледиця досягла свого абсолюту, й у натовпі, що крокував невідомо куди і невідомо звідки (наче це були ряди воїнів, що йшли у психічну атаку), утворювалися щілини. Це падали вбиті та поранені, які були зненацька уражені ожеледицею. Нові черевики нашого головного героя, що йому купила його матінка, мали досить рельєфну підошву, тому він ішов твердо, міцно ступаючи високими ногами по депресивному сірому снігу. В його селі, звідки наш головний герой був родом і де донедавна відлежував боки, сніг був білий, сірим він ставав лише тоді, коли його посипали попелом. Наш головний герой знав, що великі міста перерізані кам'яними артеріями автомагістралей, проспектів і вулиць і що автомобілів у мільйон разів більше, ніж мешканців, і всі ці міста обнесені шкідливими для людства заводами, немов колючим дротом. Усе це і було головною причиною сірості снігу. Все це і було причиною депресії, що, немов суцільний свинцевий накип, укривав місто та його околиці.
Обтрусивши віником ноги, наш головний герой зайшов до під'їзду.
– Підловила! Підловила! – вкотре почув він галасливий голос Марії Федорівни і відчув, як міцна рука, що належала власниці галасливого голосу, вхопила його за рукав пальта. – Підловила! – знову закричала вона.
Розгубившись і втративши будь-які орієнтири, які б могли вивести до ліфта, наш головний герой вирвався з чіпких лап смерті, позадкував, розвернувся на невідому кількість градусів і побіг. Опинившись знову на вулиці, він вирішив перечекати бурю, перевести дух і дати раду з консьєржем, тобто, перепрошую, concierge, але остання переводити дух не збиралася і слідом за нашим головним героєм вискочила надвір.
– Стій! – закричала вона.
Закашлялась, сплюнула – і знову:
– Куди тікаєш?
Корф досить вправно нахилилася, згребла руками у чорних в'язаних рукавичках сніг, зліпила
