стояв, не в силі поворухнутися.
Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.
– Як добре все вийшло, правда? – вимовила тихо.
Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.
Сильвестр взяв її руку й поцілував.
– Пробач, – сказав.
– За віщо ти вибачаєшся? – здивувалася Ліда. – Ми обоє не винні.
– Не винні?
– Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.
Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.
– Хто він? Той… твій чоловік?
– Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.
– Добре.
Так, він навіщось сказав – добре. Наче справді радів. Радів тому, що сталося. Що вона сказала.
Радів? «Наче справді радію», – подумалось йому.
– Я приїжджатиму, – сказав він.
– Навіщо?
– До Віти і Віки.
– До Віти і Віки?
– Я їм допомагатиму, коли виростуть, – сказав він.
– Звичайно, – легко згодилася Ліда.
– Ти житимеш тут?
– Так, – сказала Ліда.
– Він переїде сюди?
– Ні. Ми тільки далі зустрічатимемося. У нього сім’я.
«Підла шльондра, – подумав Сильвестр раптом. – Моя дружина – підла шльондра. Мені й виправдовуватися не потрібно».
– Крім того, я лишаю вам усі гроші, які ми збирали на квартиру, – сказав він. – І ті, які я відкладав на захист докторської дисертації.
– Який ти щедрий, – Ліда цього разу не побажала приховати своєї іронії. – До того ж у мене передчуття, – продовжила Ліда уже без іронії, – що ти повернешся. Не витримаєш там, як би ти не кохав свою колишню однокласницю. («Я її й не кохаю», – подумав Сильвестр.) Те життя не для тебе. Ти не зможеш себе переробити. («Тут ти, певне, маєш рацію», – подумав Сильвестр.) Якщо ти повернешся, зможеш жити у цьому домі. У цій квартирі.
– А ти далі гулятимеш зі своїм олігархом, авжеж?
– Можливо, я до того часу нагуляюся.
Тут Сильвестр голосно засміявся.
– Замовкни, – сказала Ліда. – Так і буде.
– Що ти нагуляєшся?
– Взагалі так і буде.
– Що взагалі?
– Йди вже, будь ласка, – сказала вона.
18
У цій історії, в цій розмові, яка видалася Сильвестрові абсурдною і неймовірною, наче зі сну, але таки була, була, була, була, знаходилися, пульсували дві протилежні речі – правда і неправда, два продовження, що випливали з них. Правда полягала в тому, що Сильвестрові не хотілося, аж ніяк не хотілося їхати в те село, що в нього на душі шкребли коти, що він кохав Ліду. Він пригадував великий дім з шести кімнат, неймовірно величезне
