тропів, порівнянь, метафор, ямбів, хореїв, діалектизмів, дискурсів, чого там ще, перелік можна продовжити на кілька десятків слів, принаймні на кілька десятків, а може, й більше. Цей світ мій, мій тому, що іншого я до пуття не знаю, він, може, й не такий уже добрий замінник реальному, але він відповідає моєму характеру, моїм уподобанням, світобаченню, і міняти його я не можу і не хочу. В будь-якому іншому світі мене чекає крах. А надто в тому, що пропонуєш ти.
«Що пропонуєш», – луна десь далеко-далеко вмирала.
Звучала наче запитання.
Він був не здатен відповісти.
Сильвестр шукав якоїсь особливої відповіді.
«Чому ти пропонуєш?» – міг би спитати він.
«Щоб насміятися?» – міг би спитати він.
«Щоб переконати мене (себе?), що я до того життя, яке ти обрала, ба, обрала свідомо, не здатен?»
«Ти віриш, що здатен? Хай навіть так, але навіщо, якщо ти не сказала жодного слова про свої почуття? Ні, сказала, але тричі про те, що дуже кохала, а можливо (можливо?), й досі любиш свого покійного чоловіка. Навіщо?»
«Чому ти почала розмову відразу, тепер? Чекала цієї миті, чи боїшся? Що вона більше не настане?»
Він нічого цього не сказав. Раптом зрозумів – тут якийсь інший вимір. Інша шкала цінностей. Інше бачення життя. Щось таке, що йому не доступне. Що не піддається ходу його міркувань. Заперечень, аналізу. Мов стіна перед ним, а що за стіною? Божевілля виключалося – надто тверезо вела себе Ніна і так само все викладала.
«Тоді що?» – спитав Сильвестр себе і не знайшов підходящої відповіді.
Взагалі не знайшов відповіді. Треба було їхати. Вже вирушати. У нього був попереду цілий рік. Рік вибору. Вибору. Чого? Він також не знав відповіді.
Він тоді підвівся. Встав і вийшов. Мав щось сказати. Ще щось. Але він так і не вимовив нічого. Лише почав говорити.
– Добре, я…
– Скажеш мені потім, – розбила Ніна тишу.
15
«Клерк» сказав (уже після того, як була випита кава і по п’ятдесят грамів коньяку «Закарпатський»), що їхня зустріч не випадкова, що він… Що він багато що знає про її долю, життєвий шлях, про те, скільки вона пережила всього, труднощі й прикрощі. Так і сказав – життєвий шлях, труднощі й прикрощі, й Світлана остаточно переконалася – таки «клерк». Коли не гірше. Детектив? Найманий убивця? «Заспокойся», – сказала собі.
– Звідки? – спитала вона.
– Не має значення, – «клерк» дивився не те щоб лагідно, а все ж доволі тепло і співчутливо, хоча ця співчутливість дивно поєднувалася з холодним блиском його блакитно-сірих очей. Вона мовби сиділа всередині цього холодного блиску. Сиділа всупереч цьому чоловікові.
– Як вас звати? – спитала Світлана.
– Скажімо – Геннадій.
– Добре, – сказала вона. – Чого вам треба від мене, «скажімо, Геннадій»?
Він обвів поглядом невеличку кав’ярню, де вони сиділи, –
