текст. Важко читати, із задоволенням грузнеш, наче в киселі… Ні, наче в бетоні!
«Пандеме, навіщо ти?…»
«Щоб світ був такий, як має бути».
– …От ви смієтесь, а цей Шпорник був у ефірі двадцять дев’ятого лютого. Того самого двадцять дев’ятого! І в нього сиділа ціла студія гостей – у прямому ефірі! Він якось зумів стримати паніку, хоч у самого в голові базікали святі Катерина й Маргарита…
«Пандеме!»
«Що?»
«Ти читаєш думки?»
«Я присутній при їхньому народженні».
– О Господи, – сказав Кім пошепки.
Лера внесла в кімнату двоярусний торт з безліччю здвоєних свічок. Гості зааплодували.
– Чудова ніч, – сказала Ярина. – Зовсім весна.
(Про що я думаю, питав себе Кім. Про якісь дурниці. Ось мокрий асфальт, ось папірець на стовпі, ось пачка з-під сигарет у калюжі… Але ж я не можу весь час ховати свої думки! Не можу весь час думати, що я думаю…)
– Вітру нема, – сказала Ярина. – Якби не так пізно – я б пройшлася… Кімчику, що з тобою?
Її долоня запрошувала сховатися. Од вітру. Од себе. Жаль, що в нього таке велике лице, а в неї така вузька долонька…
Пахло терпкими парфумами. Ярина любила терпкі.
(Наче уві сні, коли бачиш себе голим посеред проспекту…)
– Повернусь і викличу таксі, – сказав Кім, та в цю мить з-за повороту визирнув великий автобус з «гармошкою» на череві.
(Я не хочу свідків! Я маю право бути на самоті… Усередині себе – наодинці з собою!)
– Нам пощастило, – сказала Ярина автобусові. Потім уважно придивилася до Кімового обличчя: – Ти що, п’яний?
(Невже все це – породження мого мозку?! Двадцять дев’яте лютого… А це щеня хто-небудь, крім мене, бачив? Ніхто…)
Кім підсадив Ярину на підніжку. Салон був майже порожній, хіба що п’яненький дідуган дрімав на передньому сидінні та підліток малював пички на запітнілій шибці.
– Кіме, ти ж начебто майже не пив? Що з тобою? – Ярина сіла, в цей момент підліток біля вікна обернувся.
Автобус різко рушив, Кім насилу втримав рівновагу.
– Кіме Андрійовичу, добрий вечір! – привітався Пандем.
– Добрий, – глухо сказав Кім.
– Ми грали у футбол, – пояснив Пандем у відповідь на запитальний погляд Ярини. – З Кімом Андрійовичем. У понеділок. За гаражами.
– А-а-а, – Ярина всміхнулася, ніби спогади про той день були їй надзвичайно приємні. – Ти ще прийшов увесь брудний…
– Так, – сказав Кім. «Ярина мене теж бачить».
– Так, – повторив Кім.
– То ми сусіди? – запитала Ярина.
– Майже, – хлопчик усміхався. – Тільки мені на одну зупинку раніше виходити, ніж вам.
– Може, це небезпечно – так пізно вертатися додому?
– Та яке небезпечно! Де там!
«Кіме, я ж не людина, я частина світу, а ти ж не соромишся дерев, неба…
