пропахла оцтом.
– Спить, – сказав Костя пошепки. – Щойно заснула.
На ліжку сиділа Дарина – бліда, в халаті, зі сплячою дитиною на руках. Лице її виражало немислиму, без жодної надії скорботу.
– Привіт, – пошепки сказав Кім.
– Ми її обтерли оцтом, і вона заснула, – повторив Костя.
В Іванки були довгі світлі вії. І вона геть не схожа була на хвору – спить собі дитина, та й годі. Зате Дарина своїм зацькованим виглядом дратувала Кіма дедалі більше.
– Ану подивись на мене, – сухо звелів він. – Думаєш, від твоїх сліз дитині буде легше?
У Дарини затряслися губи.
– Схаменися! Заспокойся! – упівголоса наказав Кім. – На кого ти схожа… Так, діти хворіють! І ти повинна допомогти дитині, а не заважати їй!
– Не можу, – прошепотіла Дарина. – Я не можу її… Це я її застудила позавчора. Треба було надіти бузковий комбінезон, а я вдягла червоний…
Вона закусила губу, стримуючи ридання.
– Перестань! – гаркнув Костя.
«Пандеме?…»
«Вона здорова. Температура впала півгодини тому».
Кім простяг руку – і обережно торкнувся Іванчиного лоба.
– Слухай, а вона… давно температуру…
Дарина торкнулася доччиного лоба губами. Недовірливо втупилася в Кіма.
За фахом Костя був інженер-верстатобудівник, але за все життя йому так і не довелося спроектувати жодного верстата. Нітрохи не засмучуючись з цього приводу, Костя потроху торгував машинами, потроху лагодив комп’ютери, потроху заробляв таксуванням; якось навіть зібрався піти в політики, але вибори програв. Яринине ставлення до брата було складне – той був на сім років старший і мав цілком інакший характер. Завжди веселий і легкий у спілкуванні, він ніколи не планував життя далі завтрашнього ранку, і його радісна байдужість до всього, навіть до найближчих родичів, часом бісила стриману й відповідальну Ярину:
– Усе дитинство він мене губив! Піде кудись, а мене забуде в пісочниці чи на лавці. Я іноді ридала, а іноді й раділа. Мама працювала з ранку до ночі… Забирав мене з садка, мої виховательки намагалися йому, десятилітньому бовдурові, втовкмачити, щоб трирічної дитини посеред людної вулиці не кидав. Де там… Пам’ятаю, по дорозі назад він купував оселедця й морозиво, сам їв і мене пригощав. Пам’ятаю смак цього оселедця… разом з морозивом… Черевики мокрі по коліно… пісок на зубах… Я ж його обожнювала, все-таки старший брат…
Костя всміхався, слухаючи ці спогади. Він був кремезний, кругловидий, з прямим світлим волоссям, з симпатичними ямочками на щоках. У свої двадцять дев’ять він нагадував студента молодших курсів, і зустрічні дівулі на вулиці вряди-годи кидали на нього зацікавлені погляди.
«Слухай, Пандеме… А він Даринку зраджує?»
«Не відповім».
Кім відчув себе по-дурному. Стало дуже ніяково – наче, розповівши анекдот на межі фолу, замість сміху одержав у відповідь здивовані, розчаровані погляди.
«Вибач…»
«Ніколи
