Був же колись час, коли тебе не було? Був момент твого народження?
– Ні, – Пандем струснув крихти з рукава. – Я не народився й не прийшов, я – виник. Час, коли мене не було, залишив по собі сукупність знаків. Я бачу їх у землі, у живих і мертвих мовах, у тобі…
– Скажи, – Кім запнувся. – А… повернути час назад?
– Тепер – ні. Потім – напевно.
– А воскресити мертвого?
– Так. Але навіщо? Мертвих буде не так багато.
– А літати?
– А ти хотів би? – Пандем усміхнувся.
Кім відчув, як лава випливає з-під нього. Як він піднімається, наче в дитячому сні, і зависає у щільному пружному повітрі.
– Руками махай, – сказав Пандем знизу.
– Вер…ни, – прохрипів Кім. І лава повернулася на колишнє місце.
– Страшно? – спитав Пандем.
Кім судомно, по-курячому кивнув.
– Увесь твій досвід говорить, що мене не буває, – м’яко сказав Пандем. – Це природно. Ти звикнеш.
У церкві пахло весною, воском і ладаном. Вогники свічок заворожували, люди здавалися темними силуетами, глибинними рибами в прозорій холодній воді – кожен сам по собі, кожен наодинці з собою.
Кім довго, питально розглядав світлі обличчя під золотими німбами. Невміло перехрестився; бабуся, що стояла поруч, осудливо щось забуркотіла. Не дослухавши її інструкцій, Кім торкнувся Пандемового рукава й рушив до виходу; зашкарублі долоні жебраків простяглися, мов листя. Кім вигріб з кишені дріб’язок і поклав по монетці на кожну долоню.
Під сонцем було майже жарко. Скрізь, де тільки була вільна од асфальту земля, зеленіли паростки й стебла, і перша кульбабинка – на безпечній короткій ніжці, але зухвало-жовта – визирала з-під церковної огорожі.
– Скажи, – почав Кім. – Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?
– Вони чекають не мене, – тихо відгукнувся Пандем. – Це було б нечесно.
«…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, – психічний розлад, що не піддається іншій корекції».
Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.
«Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє – тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»
«Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».
«Ти наївний! Господи, ти з
