недавно було його машиною. Навіщось понишпорив у кишенях. Озирнувся; траса, як і раніше, була порожня, тільки десь дуже далеко – на краю світу – голосила міліційна сирена.
– Як ти тут?… – здивовано спитав Кім.
Хлопчик знизав плечима:
– Та так… от.
– Мотоцикл?… Велик?… Ти ж син Євгенії Яківни, так?
– Ні, – хлопчик зітхнув.
– А чий? Пробач, я навіть не спитав, як тебе звуть…
У цю мить з-за близького обрію випірнули дві пари фар і синьо-біла блимавка.
Ярина спала. У головах горів нічник – Яринина дизайнерська робота; затамувавши дихання, Кім причинив двері, жестом запросив рятівника на кухню.
Упираючись п’ятою в носок, хлопчик стяг з ніг мокрі черевики.
– Чай питимеш? – пошепки запитав Кім. – Каву? Може… коньяк?
– Чай, – сказав хлопчик, подумавши. – Можна помити руки?
Через п’ятнадцять хвилин вони сиділи, розділені клейончастим червоним столом, і на чистих клітинках стояли, мов шахові фігури, дві чашки без блюдець і два блюдця з нерівно нарізаним сиром.
Кім дивився на чашки, бачив ніжну пару, що здіймалася над палевою чайною поверхнею, і ні про що не думав. Точніше, думав ні про що.
– Це важливо? – запитав його гість.
– Що? – Кім підвів голову.
– Те, що сталося, важливо? – спитав хлопчик.
– Так, – подумавши, сказав Кім. – Якби не ти, я згорів би живцем.
– Ви проживете до глибокої старості, – сказав хлопчик.
– Так, – знову погодився Кім. – Є така прикмета.
– І ваші пацієнти житимуть до глибокої старості, – хлопчик зазирнув у свою чашку.
Кім подумав, що за кілька попередніх тижнів він міг би й звикнути до відчуття нереальності того, що відбувається. Точніше, до нової реальності, де приречені виживають, зате здорових, упевнених у собі людей чекає бензинове вогнище на рівному місці…
Утім, вогнище його так і не дочекалось, і цього досить, щоб зітхнути з полегшенням.
Хлопчик пив чай – наче нічого й не сталося. За його спиною впевнено й різко цокав годинник у вигляді місячного диска. Годинник – це теж була Яринина робота; торік вона купила в господарському магазині найпростіший механізм з пластмасовою тарілкою-циферблатом, тарілку зняла, а новий циферблат виліпила сама, звіряючись зі збільшеними фотографіями Місяця. Синюваті тіні жовтогарячих кратерів були даниною Ярининій фантазії; на місці цифри «дев’ять» чорнів силует кажана.
– У мене до вас розмова, Кіме Андрійовичу, – сказав хлопчик. Місце в лікарні для когось із родичів? Гроші? Сімейні проблеми?
– Я слухаю, – сказав Кім.
– Ви пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого?
Кім чекав чого завгодно. Точніше, не знав, чого й чекати.
Двадцять дев’яте лютого…
– Пам’ятаю, – сказав Кім.
(…Хвора подивилась на нього здивовано. «Здається, я
