була кокетлива. Цього разу він вирішив, що вона занадто часто всміхається Зубакові. Хто був той Зубак, Кім тепер уже не пам’ятав.
Отже, Геник горлав на Ярину, що притискалася спиною до чавунної огорожі, і її розгубленість давала Геникові поживу для найпохмуріших здогадів. Глибоко в душі він вважав, що дівчина, якщо вона не завинила, не буде отак, зі слізьми на очах, слухати образи – вона неодмінно дасть кривдникові по пиці, і якби Ярина вмазала Генику долонькою з нафарбованими нігтиками, якби залишила п’ять червоних смуг на блідій од гніву щоці – тоді, цілком імовірно, доля її склалася б інакше, і Кімова доля склалася б інакше, і їхні діти ніколи б не з’явилися на світ.
Ярина, захоплена зненацька, дивилася на Геника широко розплющеними вологими очима, і він, називаючи вголос її поведінку брутальними точними словами, бачив у чорних зіницях себе і навіть міркував, чи не спробувати отакий-от ракурс, чи не накидати зараз ескіз, або щось у цьому дусі (Кім не дуже й уявляв, якими словами міркують художники про роботу, однак Геникову природу – у кожний момент свого життя той був насамперед графік – угадав правильно).
Кім у цей час повертався з нічної зміни, був сірий на лиці, проте цілком оптимістичний у душі. Побачив спершу дівчину, що притислася спиною до чавунної огорожі, а потім гнівно-крикливого – і водночас захопленого милуванням собою в шляхетній люті – Геника Зеленського. І вирішив, що юнак поводиться непристойно.
Збоку це мало такий вигляд: хтось непримітний, зі страшним змарнілим лицем і запалими щоками підійшов до Зеленського ззаду й узяв його за плече. А коли Геник роздратовано обернувся – згріб його за франтівську краватку барв павичевого пера, притяг прямо до вузьких запалених очей і сказав щось таке, що чули тільки вони двоє. І Геник, побачивши своє відображення цього разу в невеликих очах незнайомця, раптом знітився, опустив плечі, якось непевно – з третьої спроби – вирвався й подався геть, миттю забувши про заняття, про юрбу студентів навколо і, зрозуміло, про Ярину, яка й далі притискалася спиною до чавунної огорожі…
Студентів мов вітром здуло. Усі побігли на пари; Ярина стояла, притискаючи до грудей велику картонну папку, і Кім мовчки прокляв себе: навіщо він знову втрутився в чуже життя?! Хто його просив, захисника задрипаного? Ці двоє, може, завтра б і помирилися, це ж богема, вони ж гіперемоційні, може, вони так живуть, може, це таке кохання…
Він вибачився й пішов собі. На розі не витримав – озирнувся; Ярина стояла на тому самому місці, загородившись од світу папкою, ніби картонним щитом, і Кім, потоптавшись, чомусь повернувся.
Потім Геник Зеленський став світовою знаменитістю. Але Кіма – навіть через багато років – не міг бачити. Відводив очі.
…Він сидів у кріслі перед ліжком і дивився, як Ярина просинається. Як зітхає, перевертаючись зі спини на бік, і мідно-каштанове волосся на подушці укладається по-новому. Незабаром вона прокинеться; зрештою, час іще є.
Невеличка, Кімові по плече, вона іноді дражнила його: «Дядьку, дістаньте горобчика».
Вона була то близька, легка, всміхнена, то, навпаки, замкнута, відсторонена,
