style="font-size:15px;"> Усі все знають, подумав Кім. Тільки вірять по-різному: хто в нову методику, хто у святе благословення, хто в літаючу тарілку…
– Вони просто передумали вмирати, – зізнався він, зітхаючи. – Я не готовий тобі пояснити, чого так сталося.
– Я й не прошу пояснювати, – хлопчик знов усміхнувся. – Навпаки… я хотів би сам. Якщо дозволите.
– Пояснити? – Кім не хотів, щоб у його голосі прорвалося глузування. Але воно все-таки прорвалося.
Хлопчик не образився:
– У вас же ж нема пояснень? Чом би не вислухати мою версію того, що сталось у вашій лікарні? І заодно того, що сталося двадцять дев’ятого лютого. І того, до речі, що сьогодні сталося з вами…
Стрес, подумав Кім. Можливо, пригода з палаючою машиною ушкодила його дужче, ніж здається…
Згодувати йому легенький транквілізатор?
– До речі… – сказав він легко й буденно, як звичайно говорив з пацієнтами. – А як ти опинився… на трасі? Ти що, ночував там, ждучи, поки я беркицнусь?
– Ні, – сказав хлопчик. – Не знаю, як вам сказати… як це краще подати. Краще, ніж двадцять дев’ятого лютого.
– Що?!
– Ви незабаром утратите роботу. Просто нікого буде лікувати.
Кім роззявив рота, щоб м’яко пожартувати у відповідь, але так і не придумав жарту.
– Що, всі будуть здорові?
Хлопчик кивнув:
– Так. Як ваші теперішні пацієнти. Як Прохоренко Віктор Антонович.
– Він твій родич? Може, батько? Дядько?
– Ні, не родич. Мені здається, родичів у звичайному розумінні в мене взагалі немає…
Кім раптом усвідомив, що гість сидить, не розтискаючи губ, а голос його звучить у Кімовій голові. На секунду повернувся жах двадцять дев’ятого лютого – коли зупинялися поїзди, й літаки безсило опускалися казна-куди, коли телефонні лінії не витримували лавиноподібного навантаження, коли алкоголіки назавжди кидали пити, хтось волав з жаху, хтось намагався накласти на себе руки, а хтось щиро дивувався, через що ґвалт: подумаєш, голос у голові…
Цокав годинник. Затишно булькали голуби.
– Як ти це робиш? – запитав нарешті Кім.
Хлопчик зітхнув: «Та отак…»
– Та отак, – повторив він уголос. – Я подумав, що саме сьогодні вам буде легше в це вжитись… у нову реальність. Стрес розмиває межі ймовірного…
– І… що?
Хлопчик дивився Кімові в очі:
– Припустімо, якась істота… Ні, не так. Припустімо, що інформація, переборовши якийсь поріг, набуває здатності… Ні. Припустімо, що є такий комплекс властивостей – всезнання, всюдисущість і всемогутність…
– Так, – вирвалося в Кіма.
– Так, – хлопчик кивнув. – Не всевідання… Але знання, що наближається до всеохопності. Не всемогутність… Але дедалі зростаюча здатність перебувати одразу в багатьох місцях. Не всемогутність, але…
Годинник у нього за спиною
