стало боляче за книжки. Це ж вони – останнє «речове», що трісками перелетіло через піну, уступи й хвилі порогів революції. Це ж вони тільки можуть потаєнці, в чотирьох стінах похмурої, вогкої кімнати розповісти так багато, багато! Тільки вони…
Горобенкові несвідомо хотілося якомога довше вдержати книжки в Нардомі. Він не нагадував про них нікому, а тільки старанно привозив до цього капища все нові й нові.
Позавчора він повісив на дверях власного замка, а сьогодні, крім того, підпер двері лавою.
VII
Уже сутеніло, коли Горобенко повернувся додому. Він хутко роззувся, швиргонув у куток брудні чоботи і тільки-но хотів розтягнутись на ліжку, як у двері постукали.
– Увійдіть. Хто там?
Двері тихенько одчинила Параска Федотівна, а за нею з вечірнього присмерку виглянула чиясь сива голова.
– Іздєся до вас прийшли, – вона знову зникла за дверима, щоб дати пройти до кімнати сивій голові. – Пожалуйте, вони вдома січас…
Кость Горобенко накинув френча й ступив до дверей.
– Можна? Спасибі, спасибі… Дозвольте, Костянтине Петровичу, до вас з проханням… Впізнали мене? Я, бачите, до вас у одній справі…
Кость не впізнав його одразу. В сивому, розкучманому волоссі, в перев'язаній носовою хусткою щоці і, нарешті, в похиленій наперед, якійсь занадто нужденній, мало не жебрачій, постаті – його годі було впізнати.
Кость присунув йому дзиґлика й хватькома глянув у лице.
– Прошу сідати.
– Спасибі, спасибі… – Його спина зігнулась ще більше, здавалось, від неї ось-ось одваляться руки, покотиться геть собі голова, і його ноги полохливо затупцяли на одному місці, коли він грузько сів, підмощуючи під себе старе пальто. – Захворів, знаєте: зуби й печінка… Ви мені вибачте, що я вас, Костянтине Петровичу…
Горобенко підозріло нашорошився. Чого прийшов цей колишній купець, брат того вихреста-купця, що держав його рідну тітку? Він так само вихрест і, очевидно, така ж наволоч, як і той.
– Так тут, Костянтине Петровичу, одне діло, але…
Горобенка неприємно вразило це величання по батькові. Раніш, коли він зустрічався з ним ще гімназистом раз на рік у тітки на іменинах, цей купець кидав йому з милості два-три слова, називаючи тільки Костиком. Підлабузнюється тепер чогось… І Горобенко нашорошився ще більше. Він з прихованою огидою подивився на дране, зовсім непотрібне в літі пальто його, тремтячі скарлючені пальці й сухо промовив:
– Я вас слухаю, прошу.
– А ви все ще й досі – по-українському… Пам'ятаю, як ви колись у Варвари Миколаївни декламували Шевченка… «Б'ють пороги» чи як воно?., хе-хе… – Старий запобігливо засміявся штучним дрібненьким смішком, і це вже зовсім розсердило Горобенка. Цю родичівську фамільярність і всякі там спогади треба вивести. Він різко перетнув його смішок:
– Це ви облиште. І Варвара Миколаївна
