Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно – остання втіха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити далі, а піаніно – Олечка ж так чудово грає… Голос старого тремтів і зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози.
На мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню на стіл і категорично промовив:
– Ви надаремно все це мені кажете. Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само зробив би на місці наросвіти.
Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі.
– Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть…
Від цього останнього «простіть» Кость зашарівся. «Простіть»? За що? За те, що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може, «простіть» – за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть, зрівнятись із сестрою в достатках? За це – «простіть»?
Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги.
– Невже, громадянине Полтавський, – він умисно уникнув імені та по батькові і «громадянине» сказав поволі, з притиском, – невже ви справді гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого батька?
– Ну, яка там «буржуазія»! Ви ж самі бачите, як нам тепер приходиться… – Старий похопився й знову пустив у голосі сльозу: – Костянтине Петровичу, ви вже допоможіть нам…
– Кажу вам рішуче, що цього ніколи не може бути. Розумієте? Я – комуніст! Невже ви цього не знали?..
Старий подався наперед і простер до Горобенка руки.
– Я розумію, звичайно… Ви переконані… За ідею свою, так би мовити… Але…
Старий запнувся, сьорбнув носом повітря й прудко поліз до кишені, намацуючи по шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув і від несподіванки аж ступив назад. «Хоче дати гроші?! Хабара?..»
Він майже крикнув:
– Слухайте, вийдіть, будь ласка, з моєї квартири. І взагалі раз і назавжди прошу вас припинити ці візити. Для розмов є установа…
Старий видобув із кишені брудну, засякану носову хусточку й витер нею заплакані очі. Потім мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по підлозі, він вийшов, зігнутий, із кімнати.
Перше ніж він доплентався до порога, в коридорі за дверима щось рипнуло й зашурхотіло. То поспішала до себе Параска Федотівна, що пожадливо, затаївши дихання, підслуховувала коло дверей їхню розмову.
VIII
Секретар наросвіти занадто ввічливо схилився до завідувачевого крісла й
