щоб із собакою, якого звати просто Касьяр, Сиваш або Хаскі, сталося щось лихе? Егеж, дзуськи! От поглянь на Шукума; він…
Хоп! Охлялий звір стрибнув угору, і білі зуби клацнули біля горла Мейсона.
– Ти що це робиш, га?
Жорстокий удар руків'ям нагая за вухом повалив собаку в сніг. Він трусився, з пащі капала жовта слина.
– Я ж казав, поглянь на Шукума. Оцей не схибить! Закладаюся, ще до кінця тижня він зжере Кармен.
– А я пропоную робити ставку на інше, – озвався Мейлмют Кід, перевертаючи хліб, що відтавав біля вогню. – Закладаюся, ми ще до кінця нашої подорожі з'їмо Шукума. Що скажеш, Рут?
Індіанка поклала у каву грудочку льоду, перевела погляд із Мейлмюта Кіда на свого чоловіка, потім на собак, але відповісти не зважилася. Ця очевидна істина не вимагала підтверджень. Їх чекали двісті миль дороги по непроїзному шляху, їжі для них самих лишилося на шість днів, а для собак і зовсім нічого, – отже, вибору не було. Двоє чоловіків і жінка підсунулися до вогнища і приступили до свого злиденного сніданку. Собаки лежали у запряжці, бо настав час денного перепочинку, і заздрісно проводжали поглядом кожний шматок.
– Від завтра – ніяких сніданків, – сказав Мейлмют Кід. – І треба наглядати за собаками, а то вони геть знахабніли. Тільки дай їм волю, горлянку тобі перегризуть.
– А я ж колись був старостою Епвортської парафії і викладав у недільній школі!
І, мовивши це не знати для чого, Мейсон поринув у дрімотне споглядання своїх мокасинів, од яких піднімалася пара. Та Рут перервала його роздуми, наливши йому чашку кави.
– Дякувати Богові, чаю в нас досить! Я бачив, як він росте – там, у Теннессі. Чого б я зараз не дав за гарячу кукурудзяну перепічку! Не журися, Рут; скоро тобі не доведеться голодувати, та й мокасини носити не буде потреби.
Жінка, почувши ці слова, трохи повеселішала, і її очі засвітилися любов'ю до її білого володаря – першого білого чоловіка, якого вона зустріла, першого чоловіка на її пам'яті, який не вважав жінку за нерозумну тварину чи в'ючну худобу.
– Так, Рут, – повів далі чоловік тією химерною мовою, якою вони лишень і могли порозумітися, – зачекай трохи, скоро ми вийдемо звідси до далекого краю. Візьмемо каное білої людини і попливемо до Солоної Води. Так, погана вода, зла вода – наче великі гори весь час стрибають угору та вниз. А її так багато, пливти по ній так далеко! їдеш десять снів, двадцять снів, сорок, – він полічив дні на пальцях, – і весь час вода, погана вода. Потім приїдемо до великого селища, людей там сила, як ото комарів улітку. Вігвами – ого-го які високі, як десять, двадцять сосон! Хай-ю скукум!..
Він затнувся, кинувши благальний погляд на Мейлмюта Кіда, потім почав старанно показувати знаками, як можна поставити одна на одну двадцять сосон. Мейлмют Кід глузливо всміхнувся; та очі Рут розширилися від подиву і втіхи. Вона майже не вірила у слова чоловіка, гадала, що він жартує, і така ласка тішила бідне жіноче серце.
– А потім сядемо
