випадками і всілякими перешкодами, що трапляються на нашому шляху». До того ж Борис у 1883 р. пов'язав своє життя з прекрасною дівчиною, теж учителькою і письменником-початківцем Марією Миколаївною Гладиліною (писала під псевдонімом М. Загірна, а пізніше – М. Чайченко). У них народилась єдина дочка Настя. Перешкод на шляху родини траплялося чимало, і Грінченки переїжджали з місця на місце стільки ж, скільки і працювали. Через обвинувачення місцевого попа-шовініста в «українофільстві» й іншій «агітації» за Борисом було встановлено стеження. Але в цих частих переїздах була й своя користь: «…того, що шукав [український лексичний і фольклорний матеріал], мав достатньо» – колекція для досліджень Бориса постійно поповнювалася. І він усього себе віддавав роботі, вже в 20 років сказавши слова, гідні навченого роками чоловіка: «Справи, справи – аж голова біла». Таким Борис Дмитрович і залишився у спогадах друзів і пам'яті народу – людиною, яка, за словами М. Чернявського, «більше працювала, ніж жила».
За час свого вчителювання Грінченко найдовше затримався в селі Олексіївка, де в 1887—1893 pp. викладав у приватній школі X. Д. Алчевської, чиї педагогічні погляди збігалися з його власними. За сприяння цієї видатної жінки в Бориса була можливість успішно працювати в спокійних умовах. Він виявив неабиякі здібності педагога, і «сільський люд гаряче полюбив його, діти бігли до школи, як на свято». Адже вчитель багато уваги приділяв особистості дитини, шукав підхід до кожного свого учня і першою метою ставив не втовкмачування певних знань, а «пробудження, розвиток і зміцнення мислячої сили». Грінченко вчив дітей насамперед мистецтву думати й аналізувати і бачив у цьому запоруку гармонійного розвитку особистості. І, працюючи в період заборони навчання і видання книг українською мовою, він наполягав саме на її чільній ролі в майбутньому нації поряд із упровадженням нових прогресивних знань. У різні роки кілька своїх праць Борис Дмитрович присвятив питанням освіти і педагогіки. Це методичний посібник «Українська граматика для навчання читанню і письму» і хрестоматія «Рідне слово», якими користувалися і в перші роки після Жовтневої революції, а також роботи «Яка тепер народна школа на Україні» (1896 р.) і «На безпросвітному шляху. Про українську школу» (1907 p.).
Треба сказати, що на професійному рівні Грінченко-поет почав писати ще в 17-літньому віці, коли послав деякі свої вірші І. Нечую-Левицькому, який їх схвалив і помістив у галицькому журналі «Мир». З того часу Борис Дмитрович систематично публікувався в різних українських виданнях й окремих книжечках під псевдонімом Іван Перекотиполе і Василь Чайченко. Серед його літературної спадщини ліричні вірші (збірник «Під хмарним небом», 1894—1895 pp.), розповіді та повісті, зібрані в тритомнику «Твори Василя Чайченка», побутові, історичні та комедійні п'єси («Непокірний», «Хмари нагнало», «За батька»), дитячі розповіді («Ксенія», «Дзвоник», «Іспит», «Грицько»). Їх створення Грінченко вважав «обов'язком, який подобається йому». Автор настільки
