красою і мисників, й лав,І добрим лицем господині.
Четвертий – це сталось якраз восени, —
Коли народився синочок…
Якщо по порядку – було три сини
І троє смерічечок-дочок.
А потім женив роботящих синів —
Пішла голопуза малеча…
Отак набереться двадцяточок днів.
А інше усе – колотнеча.
Дідок підморгнув, собі далі пішов,
Кептарик натягши на плечі…
Я довго стояв, онімілий немов,
Не змігши нічим заперечить.
Розмову цю мудру в собі понесу,
Щоб знову вона нагадала:
На радість відведено мало часу.
Ой Боже, як мало, як мало…
…А треба жити кожним днем,
Не відкладаючи на потім…
Що має буть – не обминем
В своїх стараннях і турботі.
Нам треба жити кожним днем,
Не ждать омріяної дати,
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо «потім» може й не настати.
Видива дальні, наповнені вражень —
Хоч ти у силі, хоч у знемозі.
Щось неутішне для мене розкаже
Хрест на дорозі.
Скорбна душа придивитися хоче,
Втерти сльозу у нежданій тривозі.
Мов материнські заплакані очі —
Хрест на дорозі.
В рамочці чорній ховаються лиця,
Збіглись обставини – лихо стряслося…
Ти зупинись і в поклоні схилися —
Хрест на дорозі.
В отчому краї стрічав їх доволі,
Сіються, сіються, множаться досі.
Наче відлуння одвічного болю —
Хрест на дорозі.
Ховають бабу в хутірці,
Зібралось – лише три сусідки.
У хаті вікна як мерці…
А хто сюди прийде і звідки?
Ніхто дверей не зачиня,
Лежать в траві опалі груші…
Кує зозуля навмання —
Немов рахує мертві душі.
Нема кому радіть, рости —
Лише одні печальні лиця.
І вже похилені хрести
Не можуть в цвинтар поміститься.
Згубився смерті переляк,
В хатах лишилося лиш трохи,
Не усвідомивши ніяк, —
Кінчається сільська епоха.
Короткий літній відпочинок —
І знов на старт… Пішов? Іду.
Йду у вертеп розмов і вчинків,
Змішавши доброту й біду.
Межа пристойності зітреться,
М’які забудуться слова…
І знов колотиме під серцем,
І розболиться голова.
Знов будем гризтись між собою,
Все не збагнувши до пуття.
Та не піду я з поля бою,
Бо це сьогоднішнє життя.
Так суджено вже нашій долі
(Чи досвід предків ти забув?) —
Іти до істини святої
Через неправду і ганьбу.
Старієм, друже мій, тупієм,
Вростаєм в клопоти пусті.
Вже давні помисли та мрії
Згубились
