що вмирать не страшно,Від цього слова віють холоди…
Вона шептала тихо: «Сашо, Сашо,
Хоч на прощання, синку мій, прийди».
«Це воля смертниці —
не будем суперечить», —
Байдуже процідив жандарм собі…
Синок із батьком, похиливши плечі,
Стояли перед матір’ю в журбі.
Звелась на подушки крізь біль,
страждання,
Уся – вже догоряюча зоря,
І синові, мов заповідь останню,
Дала з руки своєї «Кобзаря».
Відомому співаку Ярославу Євдокимову, який живе в Москві, але народився в рівненській тюрмі, в яку його мати була ув’язнена як бандерівка
Чужі слова я пригортав не раз,
Вони вуста постійно лоскотали.
Але в очах цвіт мальви не погас,
Зовуть дитинства осяйні цимбали.
Мій отчий край із пахом споришу,
Із хлібом, що на стіл нам клала мати.
Притишіться – усіх вас попрошу:
Я українською вам хочу заспівати.
Як довго я шукав душі мотив,
Як довго підбирав до нього слово.
До потайних джерел не раз ходив,
Щоб відчувати: ось моя основа.
Ні, я не вірю, що любов мине
І відлетить, неначе птах крилатий.
Щоб зрозуміли, друзі, ви мене —
Я українською вам хочу заспівати.
Пісня мого дому і моєї нені —
Там червоні вишні і луги зелені.
Пісня мого серця і моєї долі —
Крашанка пасхальна в правди на долоні.
Пісня мого смутку і моєї втіхи,
Де сльоза солона змішана зі сміхом.
Пісня – пишні грона в калиновім листі.
Пісне моя рідна, – ти ж не загубися.
…Прошу всіх – будьмо милосердні,
Не киньмо душу в каламуть.
Хай правди паростки мізерні
В новітнім часі проростуть.
Не забуваймо давній звичай —
Хлібину вбогому подать
І не хилить своє обличчя
Лише у бік, де благодать.
Не треба, браття, нам змагаться,
Де власне «Я» – то понад все,
Бо не слова, а лише праця
Нас всіх від напасті спасе.
Не проклинаймо день вчорашній
І нинішній теж не клянім.
Нехай без люті руки наші
Возводять України дім.
Тут не годиться цвях іржавий…
Злість не ховаймо у нутро.
В підмурок нашої держави
Покласти треба лиш добро.
Пам’яті тих, хто не пережив тридцять третього
Пекельні цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот.
Немов прокляття, ожива
Рік тридцять третій… Голод… Голод.
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах.
Сім міліонів (Боже мій!)
Недолічилась Україна.
Напевно, з витоків життя
Не знав мій край, хоч як боліло,
Щоб мати та своє дитя —
Промовить
