такий, ніби він їв піцу руками.
І ось тепер він грівся на сонці, говорячи щось непереконливе.
– Ясно, – сказав я йому, – не хочеш говорити – не говори. А хто у вас бухгалтерією займався?
– Бухгалтерією? – Коча розплющив очі. – Навіщо тобі бухгалтерія?
– Хочу дізнатись, скільки у вас бабла.
– Ага, Гєра, бабла у нас до хуя, – нервово засміявся Коча. І додав: – Тобі з Ольгою поговорити треба. Юра, брат твій, із нею працював. У неї фірма в місті.
– Це що – тьолка його?
– Яка тьолка?! – образився Коча. – Я ж кажу – Юра з нею мав справи.
– А де в неї офіс?
– Ти що – прямо зараз хочеш до неї піти?
– Ну не сидіти ж мені тут із тобою.
– Сьогодні неділя, Гєр, дружище, вихідний.
– А завтра?
– Що завтра?
– Завтра вона працює?
– Не знаю, мабуть.
– Ладно, Коча, ти займайся клієнтами, – сказав я, озираючи порожню трасу. – А я спати хочу.
– Іди до вагончика, – сказав на це Коча. – І спи.
Світло пробивалось крізь штору, наповнюючи приміщення плямами й сонячним пилом. Гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука. Над дверима прикріплено було якісь саморобні лаштунки, зроблені з бобінної плівки. Видно, Коча довго над ними працював. Я зайшов, не зачиняючи за собою дверей, і роззирнувся довкола. Протяги торкались плівки, й та легко шаруділа, мов кукурудзяне листя. Під стінами стояли дві продавлені канапи, праворуч було облаштовано кухню, з плитою, древнім холодильником та різним начинням на стінах, а ліворуч, у кутку, стояв письмовий стіл, завалений підозрілим сміттям, копатися в якому мені не хотілося. І над усім цим стояв дивний запах. Я був упевнений, що в приміщенні, де живе друг Коча, мало би смердіти. Чим? Та чим завгодно – кров'ю, спермою, бензином, урешті-решт. Проте у вагончику пахло добре влаштованим чоловічим побутом, це такий дивний запах, він завжди стоїть у помешканнях, де живуть удівці, але як би це вірно сказати – задоволені собою вдівці, у яких усе гаразд із самооцінкою. Ось у Кочі з самооцінкою було, очевидно, все гаразд, – подумав я, падаючи на канапу, котра здалась мені менш продавленою та більш прибраною. Впав, стягнув із ніг кросівки і раптом відчув помороченість усієї цієї подорожі з переїздами, зупинками, попутниками, згадав про Кароліну та її солодкий напій, про чорне небо над малиновими хащами й відчуття заліза, на якому спиш. Весь цей ранок якось дивно не міг нічим завершитись, ніби щось розладналось у механізмах, якими я керувався. Щось не складалось. Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось не відомих мені людей, а після цього вимкнули світло. І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала.
