там Георгій Давидович… Розберемось, – коротко відповів Санич і зайшов до клубу. Зал був завалений якимись коробками. Вони стояли всюди. Столи було складено в кутку. Бар не працював. Санич зайшов до Гоги. Гога сидів, закинувши ноги на стіл, і весело розмовляв із кимось по телефону. На столі перед ним стояли ботфорти. – Що це? – запитав його Санич, показуючи пальцем у бік залу. – Що? – безжурно перепитав його Гога. – А, в залі? Гіпсокартон. Взяв партію дешево. – А як же «Бутерброди»? – запитав його Санич. – А ніяк, – відповів Гога. – Без понтів ці «Бутеброди». Я в мінусах, Санич, які «Бутерброди»? Зараз скину гіпсокартон і на Кіпр. – А як же екзотичний відпочинок? – запитав його Санич. – Да який екзотичний відпочинок? – нервово засміявся Гога. – У нас ментальність не така, розумієш? – Ну, а яка в нас ментальність? – Чорт його знає, яка, – відповів йому Гога. – Нашій ментальності шо нада – водку і тьолку для екзотичного відпочинку, правильно? А з вашими геями яка водка може бути? Не говорячи вже про тьолку, – печально додав він.
В залі почувся пронизливий крик. Двері розчахнулись, і до кабінету влетів Славік. – Що? – закричав він. – Що це? – Він відчайдушно показував у бік залу. – Георгій Давидович, Санич – що це таке? – Це гіпсокартон, – сказав йому Санич. – Гіпсокартон? – Гіпсокартон, – підтвердив Санич. – Навіщо гіпсокартон? – не зрозумів Славік. – Гіпсокартон, Славік, – пояснив йому Гога, – для будівництва архітектурних об'єктів. – Георгій Давидович згортає бізнес, – пояснив Славіку Санич, – він тепер буде торгувати гіпсокартоном на Кіпрі. – На якому Кіпрі? – ображено заперечив Гога, але Славік його вже не слухав. – Що? – перепитав він. – Згортає бізнес? Ось так просто – згортає бізнес? А я? А наші плани? – Які плани? – нервово перебив Гога. – Так, я розумію, – затягнув Славік, – я це відразу бачив. Для вас це так – сьогодні відкрили, завтра закрили, для вас же це так. Я вас розумію, я б на вашому місці теж так зробив би. Да. Це коли до діла, коли «Вишивані рушнички» треба пробити, тоді Славік давай. Або коли Раісу Соломоновну запросити, так це Славік, будь ласка. – Відьма твоя Раіса Соломоновна! – закричав на це Гога. – Відьма чортова! – Да? – в свою чергу закричав Славік. – Раіса Соломоновна – артистка! У неї репертуар! А ви її ногою по печінці! – Як – ногою по печінці? – розгубився Гога. – Так! Ногою! По печінці! А в неї репертуар! – Славік не витримав, упав на крісло і, обхопивши голову руками, заридав. Запала гнітюча мовчанка. – Санич, – заговорив нарешті Гога, – Санич, я що? Справді? Ногою по печінці? – Ну, ти захищався, – сказав Санич, відводячи погляд. – Не може бути, – прошепотів Гога і теж обхопив голову руками. Сан Санич вийшов надвір. На протилежному боці вулиці стояли два «Суперксерокси» в зелених спортивних костюмах і майже зливались із липневою зеленню.
Мабуть, Гога зреагував на цю історію про печінку, в сенсі про Раісу Соломоновну. Щось його перемкнуло після цього, соромно перед колективом стало чи що, але наступного
