У ботфортах і шовковій сорочці від армані він нагадував різночинця. Славік запустив мінусівку. Раіса Соломовна повернулась до кримінальної тематики, Гога підспівував. Ботфорти виблискували в світлі софітів.
Зайшовши до туалету, Санич знайшов Славіка. Тому було погано, він поливав себе водою з рукомийника і важко ковтав гаряче повітря. – Хуйово? – запитав його Санич. – Нормально, – прохрипів Славік, – нормально. – Славік, – сказав Сан Санич, – я давно хотів тебе запитати, може це не найкраще місце для такої розмови, але все-таки, не знаю, чи буде ще нагода – як ти взагалі до геїв ставишся? – Славік підставив голову під холодний струмінь, видихнув і присів біля стіночки. Якусь мить помовчав. – Я вам, Сан Санич, так скажу, – довірливо заговорив він, спльовуючи воду. – Мене взагалі від геїв не пре. Але, – він підняв угору вказівний палець, – на те є свої причини. – Ну, і що за причини? – запитав Санич; повертатись до залу не хотілось, тому він вирішив перечекати тут. – Причини особистого характеру, – повідомив Славік. – Я – алергік. Ми, алергіки, як правило, сидимо на колесах. Ось я, наприклад, – сказав Славік і дістав папіросу, – сиджу. Вже десятий рік. Раніше мені лікар прописував. Але потім мене перестало вставляти, розумієте? А моя сестра працює в фармацевтичній компанії, у них під Києвом фабрика відкрилась. їм німці на півмільйона апаратури завезли, цілий цех побудували в рамках реабілітаційної програми. Там якийсь дерибан був, фабрику відкривали з понтами. Йошка Фішер приїжджав на відкриття, президент німецький, – Славік нервово випустив дим. – Колишній, – додав він. – Запустили, значить, цех, зробили пробну партію, і тут Держстандарт сказав: хуя – продукція не відповідає стандартам, надто високий вміст морфіну. – Кого? – не зрозумів Санич. – Морфіну, – повторив Славік. – Там фішка в тому, що обладнання було їхнє, а сировина наша. А оскільки в них техніка орієнтована на безвідходне виробництво, себто відходів у них просто не буває, то вийшло так, що вони почали масово штампувати наркотики середньої тяжкості. Програму згорнули, ясна річ. Фабрика збанкрутувала. Профспілки підняли шум, їх підтримали наші зелені. Писали листа Йошці Фішеру. Але він не відповів. Ну, одним словом, усіх звільнили, мою сестру теж. А щоб якось залагодити конфлікт із профспілками, зарплату колективу видали продукцією. Вони тепер стоять на житомирській трасі і продають ці таблетки туристам, разом із м'якими іграшками. А мені сестра кілька упаковок привезла. Так що я алергік, щоб ви знали… – А до чого тут геї? – запитав Санич після довгої паузи. – А хуй його знає, – признався Славік. – Ось, візьміть, – сказав він і простягнув Саничу дві таблетки. – Хороша штука. Рубає на раз. – Санич взяв таблетки і ковтнув їх одна за одною. Гірше не стане, подумав він. Гірше не стало.
Раіса Соломоновна зовсім напилася. Вона вирвала мікрофон із рук Гоги і почала співати пісні з кінофільмів. Свою руду перуку вона одягла на заклопотаного Славіка. Гога спробував забрати
