сказала, що в неї місячні, і попросила лишити її в спокої, пообіцявши, утім, зайти як-небудь до «Бутербродів». Літо було гаряче, кондиціонери стікали соком.
З'явився Славік. Старанно приховуючи синець, котрий було видно навіть крізь сонцезахисні окуляри, він пройшов у кабінет до Гоги. Гога покликав Санича. Славік сидів, печально киваючи головою, і мовчав. – Довго мовчати будеш? – запитав Гога, радісно посміхаючись. – Георгій Давидович, – почав Славік, ретельно добираючи слова, – я розумію, да – ми всі були на нервах, я був не правий, ви погарячкували. – Я? – далі посміхався Гога. – Зрештою, ми професіонали, – сказав Славік і поправив окуляри. – Я розумію – бізнес є бізнес, і треба його рятувати. Я звик, щоби все було начистоту, да… І якщо у вас до мене якісь претензії – говоріть, я не ображусь. Але, – продовжив Славік, – я все розумію, можливо, я десь із вами не погоджувався, можливо, наші позиції в дечому не співпадали, ну, але так сталось, я розумію – ви в цьому бізнесі людина нова, тому, ні, все нормально, я в команді, все гаразд. – Славік, – сказав йому Гога, – це просто фантастично, що ти в команді, тільки проблема в тому, що наша команда вилітає з вищої ліги. – Так, – сказав Славік, – так. Я розумію – ви маєте право так говорити, я б на вашому місці теж сказав би так, я розумію, все гаразд… – Славік, – знову звернувся до нього бос, – я тебе прошу – давай щось конкретне, я в мінусах, так бізнес не роблять, ти розумієш? – Славік ще покивав головою, порозводився з приводу команди, до якої він повернувся, висловив припущення, що на його місці так зробив би кожен, стрельнув у Гоги на таксі і сказав чекати його завтра з гарними новинами. Назавтра зранку він передзвонив із чужого мобільника і збуджено прокричав, що зараз він, мовляв, сидить у виконкомі і що зараз тут, мовляв, вирішується питання на рівні облради, аби надати їм право цього року проводити «Вишивані рушнички»! – Що? – перепитав його Гога. – «Рушнички», – терпеливо повторив Славік, чути було, як законний власник вириває у нього із рук свій телефон, але він не піддавався. – «Вишивані рушнички»! Да почекай ти! – крикнув він по той бік розмови і, знову припавши до слухавки, продовжив: – Конкурс дитячої та юнацької творчості, безпосередньо під патронатом губернатора, башляється з бюджету, якщо пройде – вони дають нам статус творчого центру, жодна податкова не доїбеться. – А ти впевнений, що нам це підходить? – про всяк випадок перепитав його Гога. – Ясно, що підходить, – закричав Славік, – це саме те, що нам треба – малюнки на асфальті, конкурс дитячих моделей, старшокласниці в купальниках, блядь – розпишемо програму, бабло проведемо через бухгалтерію, зробимо відкат пожежникам, щоби вони нас у бюджет на наступний рік поставили, і все – цілий рік кавеенити будемо за народні бабки, шов маст го он, Георгій Давидович, я в цьому бізнесі двадцять років, ай, блядь! – закричав він уже, скоріше, в порожнечу, оскільки слухавку в нього таки забрали. Гога тяжко зітхнув і повернувся до кросворда.
По
