Санич під'їхав вчасно, його напарник уже був на місці і чекав на вулиці під дверима «Бутербродів». «Бутерброди» виглядали не найкращим чином, ремонт тут востаннє робили років тридцять тому, а враховуючи, що їх і побудували років тридцять тому, можна сказати, що ремонт тут не робили взагалі. Гога відчинив навісний замок і пропустив уперед Сан Санича. Сан Санич зайшов до напівтемного приміщення, заставленого столами і пластиковими кріслами, ну ось, подумав він печально, треба було лишатись в «Боксерах за справедливість». Але відступати було пізно – Гога зайшов слідом і причинив за собою двері. – Зараз прийде арт-директор, – сказав він і сів на один зі столів, – давай почекаємо.
Арт-директора звали Славік. Славік виявився старим торчком, на вигляд йому було за сорок, але це можна було списати на наркотики, він запізнився на півгодини, сказав, що були пробки, потім сказав, що їхав підземкою, одним словом, темнив. Був у старій джинсовій куртці і носив великі мудацькі сонцезахисні окуляри, скидати котрі в темному підвалі принципово відмовився. – Де ти його взяв? – спитав тихо Санич, доки Славік ходив і розглядався приміщенням. – Мама порекомендувала, – так само тихо відповів Гога. – Він у Палаці піонерів худруком був, потім його вигнали, здається за аморалку. – Ну, ясно, що не за релігійні переконання, – сказав Санич. – Ладно, – відповів йому Гога, – все окей. Ну що, – крикнув він Славіку, – подобається? – В принципі, подобається, – заклопотано відповів Славік, підійшов до них і сів на пластиковий стілець. Ще б цьому мудаку щось тут не подобалось, подумав Санич і навіть телефон відімкнув, щоб ніхто не заважав, тим більше, що дзвінків усе одно не було. Ну і що, – Гога відверто тішився з ситуації, – що скажеш, які ідеї? – Значить, так, – Славік тяжко видихнув повітря і дістав якусь голіму папіросу, – значить, так. – Він якусь мить помовчав. – Георгій Давидович, – звернувся він врешті до Гоги, – я буду з вами відвертий. От мудак, подумав Санич. Гога задоволено мружився в сутінках бутербродної. – Буду відвертий, – повторив Славік. – Я в шоу-бізнесі вже двадцять років, я працював іще з укрконцертом, мене знають музиканти, в мене є зачепки на грєбєнщікова, я організовував харківський концерт ю-ту… – У Харкові був концерт ю-ту? – перебив його Сан Санич. – Ні, вони відмовились, – відповів йому Славік, – і ось що я вам скажу, Георгій Давидович, – Санича він відверто ігнорував, – те, що ви купили цей клуб, це кльова ідея. – Думаєш? – засумнівався Гога. – Так, це справді кльова ідея. Я вам говорю відверто, я в шоу-бізнесі знаю все, я робив перший рок-сейшн у цьому місті, – тут він, очевидно, щось згадав, втратив думку і надовго замовк. – І що? – не витримав нарешті Гога. – Да, – кивнув йому головою Славік, – да. Блін, та він же обдовбаний, захоплено подумав Санич. – Що да? – не зрозумів Гога. Єс, – Славік знову закивав головою, – да… Сан Санич приречено потягнувся за телефоном, у принципі, на своїй попередній роботі він таких убивав, але тут була інша ситуація, інший бізнес,
