викликало – нічого іншого від губернатора, в принципі, й не чекали. Кожен, зрештою, робить свій бізнес, головне – це чиста совість і вчасно заповнена декларація про сплату податків.
Із Сан Саничем ми познайомились під час виборів. На вигляд йому було під сорок, хоча насправді він був 74-го року народження. Просто біографія сильніша за гени, і Санич тому яскраве підтвердження. Він ходив у куртці чорної хрумкої шкіри і носив із собою пушку, типовий середньостатистичний бандит, якщо я зрозуміло висловлююсь. Втім, як на бандита він був надто меланхолійний, мало розмовляв по телефону, час від часу телефонував мамі, а йому, наскільки я пам'ятаю, взагалі ніхто не телефонував. Він сам назвався Сан Саничем під час знайомства і подарував візитівку, де золотими літерами на крейдяному папері було написано «Сан Санич, правозахисник», унизу були вказані кілька телефонів із лондонським кодом, Санич сказав, що це телефони офісу, я запитав чийого, але він не відповів. Ми з ним відразу потоваришували, щойно ми познайомились, Санич дістав з кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори, і повідомив, що може дістати хоч сто таких пушок. В нього було своє уявлення про чесні вибори, чому б і ні. Ще сказав, що має знайомого на «Динамо», який дістає стартові пістолети і в домашній майстерні переточує їх на нормальні. Дивись, говорив він, якщо спиляти оцю хуйню, – він показував мені місце, в якому, очевидно, і знаходилась раніше спиляна хуйня, – його можна заряджати нормальними патронами, а головний позитив у тому, що жодних претензій із боку міліції – це ж стартовий пістолет. Якщо хочеш – можу підігнати партію, сорок баксів штука, плюс ще десять, аби спиляти хуйню. Якщо треба – можу підігнати посвідчення члена «Динамо», для повного легалайзу. Санич любив зброю, ще більше любив про неї розповідати. Поступово я ставав кращим його приятелем.
Одного разу він і розповів мені про клуб, сам якось випадково обмовився, що, мовляв, до того як піти в правозахисники й виступати за чесні вибори, він займався клубним бізнесом і, виявляється, мав безпосереднє відношення до першого офіційного гей-клубу, саме того фантомного закладу, який так довго й безрезультатно намагалась спалити прогресивна молодь міста. Тут я попросив його розповісти детальніше, і він погодився, мовляв, окей, без проблем, це все давно в минулому, чому б і не розповісти.
І розповів приблизно таку історію.
Виявляється, він був членом асоціації «Боксери за справедливість та соціальну адаптацію». Він дещо розповідав про них; виникли вони при «Динамо» як громадське об'єднання колишніх професійних спортсменів. Чим насправді займались «Боксери за справедливість», точно відомо не було, але смертність у рядах асоціації була високою, щомісяця когось із них обов'язково відстрелювали, і тоді починались бучні поминки за участі міліцейських чинів та обласного керівництва. Час від часу, раз на кілька місяців, «Боксери за справедливість» влаштовували товариські матчі зі збірною Польщі, у всякому разі,
