у всьому світі, існує лише два способи – трішки випити – і в бордель.
Це було трохи натужно і ніяково, але ж не відступиш перед такою компанією.
Все було як завжди. І Анвар також був із нами, і ми були всі потім дико щасливі й іржали, як коні на випасі, і набухались добряче, і всі разом їхали на базу, і вони мене всі проводжали аж до воріт. І я був щасливий відчути себе вповні одним із них.
Але все ж при всьому тому з Суфії я почував себе зовсім розкуто, як із самим собою, а тут… теж все було чудово. Але не так.
Минуло кілька днів – я мав вільний час і прийшов до Анвара на корабель.
Його покликали, але він раптом став зовсім інший.
Виявляється, його товариші-матроси висміяли його через наші фотографії, і чого вони вже там йому наговорили, я лиш тепер можу здогадатись, а тоді я просто розгубився.
Ми побалакали трішки, і я пішов собі. Але більше ми з ним не зустрічалися. Мені все це було насправді прикро.
Вихований в совєтських умовах, я насправді був чистим Кандідом, тобто й гадки не мав, що хтось може щось негарне подумати чи над цим посміятися.
Мені було дуже за ним шкода, але з бігом часу я довідався, як просто і легко можна знищити щось високе і гарне просто словами, просто кпинами і зневагою, за якою насправді стоїть лише заздрість, ревнощі і власна неспроможність на високе, і нерозуміння, що в когось можуть бути насправді ідеальні погляди і думки, не обтяжені примітивною фізичною потребою.
І ще одне я збагнув значно пізніше, вже через роки – хто з ким має бути разом, однаково буде! Рано чи пізно! А кому не судилось – то й не буде!
Примітивна фізична потреба, однак, існувала і починала брати своє. Я тут-таки розгулявся. Щойно більше часу для відпочинку – і дурні думки самі лізли в голову.
Однак сам я не насмілювався податись у бордель – бо ж справді невідомо, що і як може статися, коли ти не тільки не місцевий, але й робиш усе всупереч забороні свого начальства.
У міжчасі витягла мене на себе жінка якогось морського офіцера-бухарика. Вона казала, що його секс просто не цікавить вже давно, аби лиш напитися.
Просто біля кораблів, недалеко, у військовому порту, виявилось, що був такий собі гуртожиток для офіцерів з дружинами, які теж десь тут працювали.
Я потрапив туди випадково, розбалакалися з жінками, йшлося про самодіяльність до 1 Травня.
Дебела, хоч і молода жінка, їхня ніби керівничка, закликала мене по розмові до себе, запропонувала щось випити, і не встиг я отямитися, як вона вже тримала мене за оте місце, і далі все, як в кіно.
Раз-два – і в дамки.
Я почував себе трохи ідіотично, бо вона була доволі огрядна, а мені такі не подобаються, але ситуація і так далі. Одне слово, все вдалося.
Але то було один раз, і незабаром вона поїхала додому.
Настала дивна пора нашого перебування в Індонезії. Праці практично не було.
Тижнями бездіяльно всі сиділи на базі. Обідали, снідали й вечеряли
