у того можновладця я почув тост, в якому цитувалися слова з відомої індонезійської легенди:
«Тому, хто шукає добра і взаємної дружби, допомагають всі сили природи, слова його чує і вчинки його одобрює весь світ. Сили Дружби і Любові обертають всесвіт, і в цю вічну круговерть, підкорюючись волі богів, буде втягнуте все живе на землі.
Людина повинна любити й поважати Людину!
Тому я закликаю вас усіх – нехай наші серця будуть просвітлені і теж відізвуться одне в одному і до нашого ювіляра Добром і Чесністю, щоби мирним і радісним стало наше життя, щоби під промінням Дружби і Любові квітло наше життя!»
Мене вразили ці слова. Ось що в основі давніх культур, ось що є базою для прадавніх вірувань південних народів, цьому випадку яванців, – високі почуття гуманізму – Дружба і Любов!
Це був якийсь піздець!
У нас теж говорили всякого, але зовсім інакше – а отак про дружбу і любов – ні! Це було моє! Я був з ними! Я був їхній теж!
Такі емоції я зустрічав лише у Ремарка і Гемінґвея – оспівування чоловічої дружби, за якою не стояло сумнозвісних підозр кінця двадцятого століття, що якщо двоє чоловіків часто спілкуються чи кудись разом ходять чи їдуть, то обов'язково вони трахаються.
Любов трохи ширше і більше поняття, ніж Кохання, бо любов і до брата, і до матері, і до друга – це широке гуманне почуття добра, а кохання – це конкретна емоція, напряму пов'язана з прагненням іншого тіла.
Простіше – любити собаку можна, а кохати… всяке трапляється, але…
Зрозуміла річ, може бути всяке. Нині всі про все знають. Але тіні божевільних підозр і перетворення таємниці сексу на буденне явище з виставлянням всієї брудної обісраної за завафляної білизни всім напоказ – насправді бридить.
Папараці – про життя відомих людей – хто, коли, чому, з ким, і скільки, і як….
Втрата таємниці – втрата значної частини почуття. Приватне життя – інтим, право любити кого хочеш і не складати звіту перед довкіллям, яке сумно чекає нової жертви, щоби її розгризти і виплюнути.
Вони кажуть?
Аби сі всрали!
Нехай собі кажуть!
Мене ніхто не міг зловити, жодного разу, хоч намагались не раз вислідити. Але навіть у магазині в Сурабаї якесь наше військове начальство, стоячи майже поруч переодягненого, мене не впізнало.
Але коло довкруг мене звужувалось. І одного разу мене повідомили, що я переведений на іншу базу – на острів Мадура, поруч з Явою кілометрів із сім-вісім через протоку – рукою подати, але інший світ.
Я був у відчаї.
Але за кілька днів опинився на Мадурі.
На Мадурі сухий клімат, там немає дощів вісім місяців на рік. Мадурці говорять своєю мовою, не схожою ні на яванську, ні на індонезійську.
Навіть зовні вони дещо відрізняються від яванців. У них ширші вилиці, опуклі чола, впалі щоки.
Дуже багато рибалок. Бо острів бідний
