життя, може, саме тут я відчував його квінтесенцію, таємну його істину, приховану за реальністю.
Стояла якась пронизлива тиша, яку пробивала лиш незмінна вібрація корабля, все ніби завмерло.
І враз я почув спів.
М'який, тремтливий юнацький голос виводив якусь лагідну і трохи тужливу індонезійську пісню.
Я пішов палубою туди, звідки лунав цей спів.
Треба сказати, що, як виявилось потім, майже всі індонезійці мають чудовий слух і прекрасні голоси. Такого рівня, що, здавалося, мало не кожному йти вчитися співу сам Бог велів. Але життя у всіх різне, і можливості різні, і так далі.
Отож я почув пісню, яку хтось співав гарним, глибоким, сказати б, теплим голосом.
Менанті дібава погон Камбоджа,
Менанті какасі янг ку чінта.
Що в перекладі означало просто
Я зустріну тебе під камбоджійським деревом,
Тебе, яку я так кохаю.
Камбоджійське дерево – я його потім побачив – було невисоке, з широкою крислатою кроною, і давало чудовий приємний затінок у спеку.
Я підійшов до хлопця – матроса, який сидів самотньо на носі корабля, і побачив, що він співав собі сам для себе.
Спершу я сів поряд і послухав, він усміхнувся, не припиняючи співу. Потім ми розбалакались. Батько давно помер, до морської служби хлопець дістався за невеличку зарплату – тут годують, одягають і трохи грошей лишається, аби передати матері, у якої ще двоє менших дітей.
Всі індонезійці виглядають, особливо попервах, поки до них не звикнеш, дуже юними. Цьому на вигляд було років п'ятнадцять але насправді вісімнадцять.
Ми пробалакали з ним добрих пару годин і домовились днями зустрітись і піти поблукати разом у місті.
Якраз через день у нього було кілька годин, вільних від роботи, і ми зустрілись і подалися в місто.
Анвар – його звали Анвар – вочевидь пишався, що я з ним. У мене була дуже яскрава синя сорочка, і вона підкреслювала мої світлі очі. На мене скрізь вирячувалися індонезійці, бо тоді в моді в них був фільм «Бен-Гур», і головний герой мав блакитний плащ і такі самі блакитні очі, і моряки на вантажівці, якою ми подалися в місто, пошепки казали один одному, показуючи на мене: дивися – Бен-Гур!
Анвар потягнув мене фотографуватися разом – на згадку. Ми зробили кілька знімків. На одному він прихилив мені голову на плече, і це виглядало якось надто лірично, як для недавнього знайомства, і мені було трохи ніяково.
Наступного разу ми зустрілися вже в місті – забрали фотографії – вони нам дуже сподобалися – і ходили базаром, потім пішли в кіно, потім щось їли і пили кока-колу.
Якийсь цей хлопець був дитиною чи природно чистий, навіть наївно чистий, і мені й на гадку не спадало пускатися з ним у якісь сексуальні пригоди, як от із Суфії. Він був інший, й це було теж гарно і приємно.
Ми вибиралися в місто ще кілька разів.
Одного разу ми вийшли в місто ще з двома його товаришами
