звертається до нього насуплений бицюганчик. – Заїбав, да? Чотири години дороги, дай людям виспатися.
Мужик розуміє, що цю твердошкіру наволоч, яка їде з оптових ринків, де вони всю ніч отоварювалися, звичайними словами не пройняти, а якщо почати надто сильно вимахуватись, можна дістати по голові. Тому він обирає іншу тактику і вербує по одному. Так, він думає, буде легше. Почати він вирішив з мене. Я кажу, що мені це нецікаво, і відвертаюсь до вікна. Повз мене проносяться порожні, вибілені снігом кооперативні поля, випадкові селища, лісосмуги. Ці краєвиди спонукають організм до релаксації, мої повіки важчають, і я засинаю.
Прокидаюся біля Золотоноші від того, що водило, не менш брудний, ніж автобус, у якому ми їдемо, вмикає на повну потужність свою фірмову автомагнітолу, звідки лунає надто розпачлива музика. Мені страшенно кортить розбити ту фірмову автомагнітолу ногою, змусити заткнутися того шансоньє, який сиплим прокуреним голосом оспівує важке життя за Уралом.
Твою мать, який Урал, яка автомагнітола, думаю я і знову засинаю.
На вулиці мого міста смердить вихлопними газами. Я з презирством оглядаюсь навколо і розумію, що за останні десять років тут мало що змінилося, ну хіба що перші поверхи старих обшарпаних будівель переобладнали під магазини та зали гральних автоматів. Довжелезні ряди яскравих вогнів сповіщають натхненне бидло про те, що вже час віддавати капусту однорукому. Давайте, пацани, несіть нам свої бабки, ми радо приймаємо тих, у кого є зайві бабки. І пацани несуть, пацани грають, ясна річ, програють, виходять на вулиці, починають від повсякденної злоби та скороминущого імпульсу бити вітрини ларьків та обличчя добропорядних працівників заводу з виготовлення аміачної селітри.
Невдовзі приїжджає моя маршрутка, я заплигую всередину, відчуваю деякий дискомфорт від присутності чужих мені людей, але все ж таки добираюся до своєї вулиці, проходжу квартал пішки, і мене зустрічає Толян.
– Привіт, Толян, – кажу я йому.
– Привіт, – каже Толян якось без ентузіазму, мабуть, все ж таки депресуха ще не залишила його життя, і він, Толян, у принципі, радий мене бачити, але все так складається, всі негативні фактори сповзаються докупи, що мій приїзд навряд чи в змозі добряче підняти настрій Толяну.
– Слухай, – каже він, – я тут збираюся до Вія. Давай зі мною.
– До Вія? З тобою? А як же шнапс?
– Який шнапс? – не розуміє Толян.
– Ну, добре, поїхали до Вія, – погоджуюсь я, забігаю додому, залишаю свої речі, і за п'ятнадцять хвилин ми, ділячись своїми враженнями від життя за останні півроку, скільки ми не бачились, прямуємо до району «Хімселище», яке навряд чи колись когось надихатиме на ліричні душевні мотиви.
2
Три місяці тому, у жовтні, Надія Олександрівна разом із Дядьсірьогою за безцінь придбали квартиру в якогось доходяги в тому самому будинку, де мешкали. Стару квартиру вони почали здавати студентам із Казахстану, які навчаються
