жаба, подумаєте ви, ну, Віталік, якісь пацани, яких заганяють, які не знають, чим їм зайнятися, хіба що подрочити, або придумати собі звучні імена, або, у крайньому разі, в кіно сходити.
Але хочу запевнити читача, що все нормально, що все ще попереду, все тільки починається…
Життя повною мірою глузує з нещасного провінційного хлопця, якому не пощастило народитися жабою.
– Ти жаба, – говорять йому всі, – ти розумієш, що ти жаба?
– Я не жаба, – несміливо заперечує жаба, і на його очі навертаються сльози.
Трагедія.
13
Надія Олександрівна знайшла собі чоловіка. Спочатку він, зрозуміло, не був її чоловіком, а був звичайним таким хахалєм. Сусідки шушукались, чого це її, Надю, проклинило знайти собі такого дебіла. Дебіл був довгов'язий, з поламаним носом і розмовляв якось невиразно, якимось грудним, навіть носовим голосом, якось невпевнено, якось тихо, ніхто не розумів його, та хто, в принципі, прислухався? Живе собі створіння, то хай і живе.
Створіння звали Дядьсірьога. Так і звали, одним словом, Дядьсірьога. У Дядьсірьога було дві хати у двох селах, між якими відстань була приблизно як між Хмельницьким та Тернополем, однак він був нормальний такий мужик, роботящий, трохи прибацаний, звичайно, але, зрештою, яка різниця, якщо ти самотня жінка, тягнеш на собі свого сина, який також мало чим відрізняється від створіння, принаймні нічого не робить задля того, щоб таким не бути. Так, у принципі, думала і Надія Олександрівна. У свого сина вона не вірила, вона знала, що той її синок придурошний нічого в житті не доб'ється, можливо, стане якимось алкоголіком або невдахою, як її колишній чоловік, Георгій Владиславович, однак Віталік так не вважав. Він слухав реп.
– Віталік, що це за музика? – питала Надія Олександрівна.
– Мамо, – казав Віталік, – це реп.
– Який ще реп, вчи уроки, – грізно казала вона. Потім її голос м'якшав, і вона, хапаючись за якісь Віталікові речі, спересердя промовляла: – Синку, я вже не можу, мені важко, зрозумій, мені дуже важко, тому що мені тебе ще годувати і годувати, а знаєш, як це воно – годувати свою дитину?
– Не знаю, – відповідав Віталік.
– Це дуже важко. Зрозумій, Віталій, що діла не буде, якщо ти слухатимеш оці свої побрехеньки, цей свій дурацький реп, подивися краще на Сережу…
– На Шрама? – перепитав Вій.
– Господи, ще ці клички! На Сережу Савку. Такий розумний хлопчик.
– Мамо! – у розпачі кричав Вій. – Він також реп слухає.
– Ти мене з розуму зведеш, Віталій, своєю музикою. Скільки можна?! От заведу собі чоловіка…
– Хахаля? – несміливо глянув на маму Віталік.
– Чоловіка, – зберігаючи самоповагу, відповіла Надія Олександрівна. – Чоловіка, Віталя. Ось він тебе поставить на місце. І ти б знайшов собі якусь дівчину, чи що? Може б, до ума тебе довела.
Через тиждень Віталік привів додому дівчину. Звичайну таку собі дівчину.
– Прошмандовка! – кричала Надія Олександрівна. – Віталій, ти кого в дім привів? Це хто?
– Мамо, –
