спеку, холод, закінчення туалетного паперу, щетину…
І ніхто не допоможе йому, тому що всіх реально дістало допомагати Віталіку, тому що всяку допомогу він несвідомо ігнорував, він губив і не знаходив, він просипав і між тим, недосипав… Він просто просирав своє життя. Просирав так, як тільки його взагалі можна просирати.
– Гівно, – казатиме він, – я повне гівно.
І, в принципі, матиме рацію…
9
Коли Віталік був у п'ятому класі, у нього з'явився друг. Сережа Савка.
Вони обидва погано вчились, іноді прогулювали уроки, їх обох зневажали, обмежували у їхніх дитячих правах, вважали за ідіотів.
– Придурки, – казали їм зневажливо.
– Ми не придурки.
– Придурки, – запевняли інші.
«Все одно я не придурок», – думав Віталік.
Втім, він все одно невпинно колупав у носі печери, вискубуючи звідти жовто-зелені поліпи, удавав літака, мимрив щось собі під носа і пускав ротом пузирі зі слини. Мама постійно заправляла усі Віталікові светри, кофтини, сорочки у поганенькі, з гнилої тканини брюки, перед цим старанно випрасувавши стрілки.
– Віталік, – казала класний керівник, – з усією об'єктивністю ти маєш вигляд мінімум кретина.
Віталік нічого не розумів, однак слово «кретин» здавалось йому явно підозрілим.
Іноді до школи приходив батько. Віталік вішався йому на шию, цілував його, просив не покидати. Батько дарував сину чергову книжку, Шерлока Холмса, наприклад, або мапу якоїсь Полтавської області. Віталіка вже нудило від географії, від усього того, що якось вказує на неприпустиму дитячою свідомістю незначущість світу, від зменшених моделей у нього почав розвиватися гастрит. Іноді його нудило. Наприклад, від зменшеної моделі його життя. Але куди менше, подумав би Віталік, якби вмів у тому віці про таке думати.
Жовтневими годинами, після школи Віталік з Сережок» ходили до парку, де копирсалися в листі, ділилися потаємним та заповітним, промовляючи вголос такі важливі слова, як «життя», або «доля», або «секс»… І ці слова збуджували обох, доводячи їх до невротичних посмикувань, шизофренічних, а подекуди просто-таки скажених поглядів у невідоме, але таке очікуване майбутнє.
Однією такою жовтневою прогулянкою, під час копирсання у смердючому безбарвному листі, Віталік побачив пісюн.
Пісюн йому показав Сережа.
– Дивись, – сказав Сережа.
Віталік побачив. У нього почався нервовий розлад.
– Покажи ще, – благав Сережу Віталік.
– Нє.
– Ну покажи.
– Та не покажу я тобі нічого. Краще ти покажи.
– А ти потім покажеш? – У Віталіка загорілися очі.
– Покажу, – збрехав Сережа.
Віталік показав. Спочатку довго ламався, довго розстібував штани,
