це християнство чи ні – треба завтра запитати в Іко, класна японочка: цікаво, вона вдягає щось під кімоно?..
Йорданія. Амман. Звістка від батька. 8—9.03.
Прокинувся я від шаленої ерекції, з чого зробив висновок, що закохався. Сьогодні – Міжнародний жіночий день, але в арабів такого свята немає. Проте є День матері, який вони дуже шанують. Ставлення до жінок, до материнства тут дуже шанобливе і зовсім не відповідає тим стереотипним уявленням про роль жінки в мусульманському суспільстві, що побутують у нас. Так, вони ходять у паранджі, закривають обличчя хіджрами, у містах і селах, де давні традиції ще міцні, – ховають під одягом усе тіло, але це – лише зовнішні прояви. Мені чомусь видалося, що жінка на Сході значно щасливіша, ніж жінка на Заході. Можливо, з нашого погляду, вони багато в чому обмежені, але вони не відчувають цього з єдиної причини – їхнє життя цілком відповідає уявленням про щастя. Троє дітей вважається нормою, менше – біда для родини. Вони вважають, що діти – то дар Аллаха. (До речі, десь я прочитав, що 70 % населення Йорданії – молоді люди до 21 року.) Нам цього не зрозуміти. Я відправив CMC із поздоровленням матері і про всяк випадок – Наталі.
Прийнявши душ, який виявився платним, я постукав у двері своїх японських друзів. Я волів якнайшвидше ознайомитися з містом, але ні Ейко, ні Тетра, ні, що прикро, Іко не збиралися йти на прогулянку. Отож, купивши в портьє мапу міста, я вирушив сам. Спустившись до мечеті Хусейна, я підняв голову і побачив над нею літак. Він злітав – повільно, лишаючи за собою коротеньку білу смужку на чистому, ледь блакитному небі, – я встиг навіть зробити фото.
По дорозі до цитаделі я зайшов до амфітеатру, того самого, де кілька років тому ісламські фундаменталісти розстріляли з автоматів французьких туристів. На його території розташовано кілька музеїв, я вибрав етнографічний. Чудово! Двері підперті невеличким автентичним кам'яним фрагментом орнаменту з римської колони. «Скільки ж тут артефактів, мабуть, безліч, якщо таким тут підпирають двері? – подумав я. – У нашому музеї такий камінець зайняв би центральне місце в експозиції! Певне, на статуї Геракла чи Афродіти вони вдома вішають речі». У музеї найбільше зацікавили довгі арабські сорочки з вишивкою, візерунки якої дуже нагадували символи на українських вишиванках. Я не спеціаліст у таких речах, однак схожість просто вражала.
Пройшовшись далі вулицею, я натрапив на недороге кафе. Однак з'їв я небагато, швидко відчувши, що ситий. Дивно: маючи зріст метр вісімдесят п'ять і вагу дев'яносто п'ять кілограмів, я завжди їв багато. Тіло продовжувало усіма м'язами жалітись на нечувані навантаження, на які я прирік його в Петрі. Рецепт, як я зрозумів, один – рухатись. Я запитав у офіціанта, як пішки добратися до цитаделі. Виявилося, що шукати центральний вхід зайве – майже навпроти амфітеатру є східці. Усе-таки у вільному пересуванні по світу є очевидні переваги: «На огляд пірамід – півгодини, тут вам – десять хвилин, не губитись, триматися гурту,
