великі шматки паперу, але він спокійно й акуратно складав їх поруч і продовжував балакати про щось своє, арабське. Ми мовчки чекали на камені, доки він піде. «Я хочу поплавати, – сказала Іко, – ти плаватимеш?» Я знизав плечима. Нарешті чоловік підвівся, помахав нам рукою і пішов. «Відвертайся!» – наказала Іко. Вона знімала з себе одяг, а я начебто закрив очі руками, але ж, звісно, підглядав. І тут мені стає трохи легше описати її, незважаючи на те, що вона японка. Тому що те, що нижче голови, все ж таки має значно менше расових та національних ознак. Тобто якщо ви не антрополог і не расолог, то основні параметри жінки, які вас цікавлять – груди, стегна, сідниці, животик, – матимуть винятково статевий контекст. Я побачив диво: незважаючи на типову японську тендітність, напрочуд симпатичні груди з великими світлими сосками, виразні акуратні і пружні сідниці, плаский животик, трохи нерівні, зате пропорційні щодо тулуба ноги. Іко не поспішаючи увійшла у воду і попливла. Пливти їй довелося не довго – вода була густа, як олія. Іко спробувала вдарити долонею по поверхні і зойкнула: «Як камінь!» «Як камінь!» – механічно повторив я і нарешті зрозумів, що все, загадане в батьковому листі, розгадалося само собою, без будь-якої моєї участі. Мене, як завжди, вели за собою обставини і жінки, хіба що цього разу це була не мама, а випадкова японка, яка, тим не менше, мені подобалась дедалі більше. Я скинув одяг і ввійшов у море. Ми лягли на воду і взялися за руки, чудове відчуття невагомості нас виштовхувало наверх. Приблизно такий же ефект на озерах у нашому Солотвині на Закарпатті, але в Мертвому морі щільність солі набагато вища. Я запропонував Іко рушник, але вона одягнулася швидко, навіть не витираючись, наче засоромилася власної поведінки. Усі мої подряпини і мозолі горіли, ніби їх посипали сіллю, себто так воно і було, і я вилив на себе півпляшки мінеральної води, ретельно витерся і тільки потім одягнувся. Іко вперто дивилася в інший бік. «Тобі сподобалося?» – запитав я. «Так, цікаві відчуття. Але більше не хочу!» Я простягнув їй мінеральну воду: «Промий хоча б очі, полегшає».
На Йордан ми вирішили не йти, бракувало часу, тому одразу повернулися до блокпоста, де офіцер доброзичливо загальмував для нас машину, однак та їхала лише до знайомого перехрестя. Ми стояли там із півгодини, не менше, аж доки нас не підібрала велетенська вантажівка, схожа на БілАЗ. Водій не розумів англійською ані слова – ми за допомогою розмовників щось казали йому, як нам здавалося, арабською, а він лише весело кивав головою і співав веселих пісень. Дорога пішла довгим серпантином угору, раптом водій різко зупинив машину і жестами наказав вийти. «Він нас виганяє?» – перелякано запитала Іко. «Не знаю, можливо, він молитиметься», – згадав я випадок із таксистом. Ми вийшли – перед очима постав воістину божественний краєвид. Водій з гордістю розвів руками: «Фото!» Сонце вже заходило, навкруги височіли пагорби, усе зеленіло, обрій майорів далеко-далеко, десь там відблискувало Мертве море, обличчя гладило незнайоме, але не чуже повітря. Це схоже на рай. Іко зробила кілька знімків, а я утримався, хоча
