в Михайлика тирса чомусь не горіла ніяк.
Важенні іскри, як зірки серпневі, сипались додолу марно. А він кресав та й кресав.
І мати скоренько вихопила із невмілих рук чоловіче причандалля, – безбатченко ж тільки тепер оце самотужки вчився курити, – та й, миттю вкресавши вогню, вселила його в жмут шовкової трави.
– Я сам, мамо, я сам, – тільки й устиг промовити хлопець.
Та в руках у матінки вже лагідно палахкотів веселий вогник.
– Попід ладан вогню, попід ладан! – погукував Пампушка. – Підкладайте з усіх боків. Нум!
І було в пана таке натхненне обличчя, таке червоне й спітніле від турботи, таке мужнє бодай на мить, аж пані Роксолана, вражена, замішувалася з нього нишком, бо ж він їй починав подобатись.
А пан аж підтанцьовував.
А пан аж товстенькою ніжкою дриґав.
І все з надією дивився в небеса.
Аж Михайлик у матінки стиха спитав:
– Чи не ума стерявся наш пан Купа? Та й навіщо одній людині посилати до Бога стільки хвали?
– Панам начальникам завше треба бути перед усевидящим оком пана Бога. Але… помовч! Нехай їм грець…
А пан Пампушка волав уже кричма:
– Роздувайте!
І сам, давно вже скинувши препишні шати, теж ліг кругленьким черевцем на землю і так надимався, дмухаючи, аж навіть його лиснюча лисина набрякла кров'ю й перестала блищати, а очі палали захватом.
«Боже мій, Боже, – думав він. – Чи ти ж помітиш мене, грішного? Моє старання, моє кадіння, мою любов?» А в душі бриніло: «Чи ж не підуть марно мої грошики, витрачені на цей ладан?» – І він лопатою працював запопадливо, як давно вже того не було.
А коли синій пломінь пойняв нарешті всю купу ладану, пан Купа звівся, перехрестився тричі і, підвівши чисті очі до неба, завмер.
Але раптом стенувся.
Проказуючи звичну молитву, «оченаш» чи «достойно», обозний помітив у піднебесній високості сокола та соколицю, які то ширяли, то шугали ген над самим вогнищем пана Купи-Стародупського.
– Ах, матері ж вашій ковінька! – в досаді скрикнув пан Демид і, недовго думавши, вихопив стрілу з сагайдака якогось джури, рвонув тятиву, але спустити не встиг, бо за лук, сам того не тямлячи, що робить, уже вчепився вражений Михайлик.
– Пане! Схаменіться!
Щось таке скрикнула по-своєму й татарка Петиме, бо ж сокіл і в них є птах священний.
Зойкнула і наша Явдоха:
– Бійтесь Бога, пане!
– Межи мною та Богом у таку святотаємну мить не потерплю нікого, навіть дурного птаха, – велемовно відповів обозний, але, глипнувши на велетня Михайлика, на його тремтячі, аж білі губи, на його прездоровий кулак, на його жаркі очі, Пампушка лук опустив, стрілу відкинув, аж навіть зітхнув, мовби і йому самому чи не легше стало на серці, що не вбив зопалу того всіма звичаями заказаного білозерця-сокола, бо ж пан Демид стріляв завжди не хиблячи.
І він знову звелів:
– Роздувайте!
