ставному молодикові яким-небудь приязним словом.
– Куди верстаєте дорогу? – вклонялась до них і Явдоха, тримаючи синочка за руку.
– До Києва, неню, – відповідали чумаки.
– Боже помагай! – напучувала жінка і так само пильно, як і син, але вже без надії знайти коли-небудь чоловіка, оглядала кожного, щоб побачити бодай кого знайомого, хто міг би хоч про Йванову долю сказати гірке слово.
– Чолом, матусю! – одвічали їй чумаки, простуючи далі, бо чемність серед простолюду в усі віки була свята й висока, а бундючних ґевалгв, непоштивих та неґречних, не любили добрі люди ніколи й ніде, хоч би й були ті нечеми значними панами, вельможами, головами чи начальниками, – не любили мугиргв отих, зневажали навіть, – тому ось і проходили всі ці люди проз пана обозного, проз велике цабе, ніби й не помічаючи його і не вітаючись: адже звичай велгв вітатись першими з усіма стрічними не чумакам, бо ж тії були при вельми важливому ділі, а всім тим, хто зустрічав їх, крім хіба людей старих, що їх чумаки й самі вітали… Про все це мені розповідала колись моя бабуся Ганна, чумакова дочка, що й сама колись бачила, як ходили чумаки по роздольних землях України з прегордим почуттям заслуженої до себе поваги: життям важачи, ті сміливці привозили з Півдня та Сходу не тільки сіль та рибу, а й ліки та книги, калган, і перець, і грецькі вина, і кінську збрую, і свинець та оливо, і порох, і коштовні тканини, і всякі заморські дива, і чутки та звістки з усього світу, – хоч найголовнішим ділом чумаків була все-таки сіль, без якої народ жити не міг…
І панові обозному на думку спало ущипливе дражніння чумаків: «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», але він промовчав, бо так же заманулось йому помацати й понюхати, що ж везуть чумаки, аж він перед ними зняв шапку.
Але вклонитись пан Пампушка-Купа-Стародупський все-таки не мгг, не гнулись в'язи, і він, трішки передомившись у попереку, сказав з баса поважному чумацькому отаманові, мудрому знавцеві степових шляхів, котрий обійшов пішки не один десяток країн, а тепер ось повагом, при самій половині валки, наближався до Купи.
– Поздоров Боже вам! – вичавив із себе вельможний пан.
– Поздоров Боже й вам, – чемно відповів отаман.
– Помагайбі!
– Спасибі!
– Куди чвалаєте?
– Не «куди» питай, а «звідки».
– А що ж ви пак везете? – принюхувався пан обозний.
– Веземо хуру.
– А в хурі? Не торохтія ж? Не порожнем?
– Чорноморського полову рибу, – відмовив отаман ватаги, не спиняючи, проте, воликів, бо, щоб стати одному, треба було б зупинити всю валку.
– Носом чую, що рибу, – мовив обозний, ідучи поряд з отаманом. – Осятрину? В'ялену?
– Всяку.
– Продайте.
– Скільки?
– З десяток.
– Возів?
– Рибин із десяток.
– Задля десятка та розпаковувать мажу?
– А
